Розділ 23. Перевтілення. Частина друга

— Ну як тобі? — запитала Кларіс, ставши трохи збоку та уважно спостерігаючи за моєю реакцією, ніби для неї вона була не менш важливою, ніж для мене самої.

Я ще кілька секунд не могла відірвати погляду від дзеркала, намагаючись відшукати в цьому незнайомому обличчі бодай щось від колишньої себе, але що довше вдивлялася у відображення, то ясніше розуміла — дівчина з вогняним волоссям ніби зникла без сліду.

— Дякую... Це просто неймовірно, — видихнула я і, не стримавшись, різко обійняла Кларіс.

В цьому пориві змішалося все, що накопичилося за останні дні: виснаження, вдячність, полегшення і, мабуть, вперше відтоді, як я втекла з дому, справжня надія на те, що мій безумний задум все ж таки має шанс здійснитися.

Жінка тихо засміялася, відповіла на обійми і по-доброму поплескала мене по спині.

— Не поспішай святкувати перемогу, — усміхнулася вона, м'яко відсторонюючись. — Зовнішність — це лише половина справи.

Я здивовано звела на неї очі.

— Голос, хода, жести, звички... Якщо хочеш, щоб тебе не викрили першого ж дня, доведеться попрацювати і над всім іншим.

Я мовчки кивнула. Лише тепер до мене по-справжньому дійшло, наскільки вона була права. Перука могла змінити моє обличчя, настій — приховати волосся, але жодне диво не навчить мене поводитися як хлопець.

— Тоді починаймо, — рішуче промовила у відповідь.

Решта вечора перетворилася на дивний, але вкрай необхідний урок перевтілення. Кларіс змушувала мене говорити нижчим голосом, відповідати коротше, позбуватися звичних інтонацій, уважно стежила за кожним рухом рук і безжально викорінювала все, що, на її думку, виглядало надто жіночним. Кілька разів вона навіть змусила мене пройтися кімнатою від стіни до стіни, уважно спостерігаючи за кожним кроком.

— Ширше, — щоразу зупиняла вона мене. — Не поспішай. Хлопці не менжують так, ніби запізнюються на останній диліжанс.

Я бурчала, плуталася, збивалася, інколи не могла стримати сміху від усієї безглуздості того, що відбувалося, але поступово і сама почала помічати зміни. Кроки ставали впевненішими, плечі мимоволі розправлялися, голос звучав нижче та спокійніше, а хлопець у дзеркалі дедалі менше здавався лише невдалим маскарадом.

Коли ми нарешті закінчили, я без сил опустилася на ліжко, відчуваючи приємну втому, яка буває після довгого дня, проведеного не даремно.

Я справлялася. Повільно, незграбно та з помилками, але справлялася.

— Завтра перевіримо, наскільки добре, — спокійно сказала Кларіс, схрестивши руки на грудях. — Підемо до шевця. Я піду з тобою.

Я відразу підвела голову.

— Вважай, що це буде твоє перше справжнє випробування.

Всередині знову ворухнулося хвилювання, але тепер воно було зовсім іншим. Не тим панічним страхом, який паралізував мене ще вчора, а звичайним передчуттям іспиту, до якого можна підготуватися.

Завтра стане зрозуміло, чи справді я готова. І відступати я вже не збиралася.

Коли Кларіс пішла, тихо причинивши за собою двері, кімната знову занурилася в тишу, але тепер вона більше не тиснула на мене. Навпаки, мені хотілося ще раз подивитися на того незнайомця в дзеркалі і спробувати звикнути до думки, що відтепер саме ним мені доведеться бути.

Я знову стала перед дзеркалом і, трохи примружившись, спробувала відтворити той невимушений, трохи байдужий вираз обличчя, який так часто бачила у хлопців на вулицях. Виходило відверто кепсько. Обличчя вперто поверталося до звичної міміки, і щоразу мені доводилося починати все спочатку.

Потім настала черга ходи.

Я зробила кілька кроків, намагаючись рухатися ширше та впевненіше, але замість цього ледь не перечепилася через власні ноги. Довелося сповільнитися, заспокоїтися, відчути ритм власного тіла, і лише після цього рухи поступово стали природнішими, хоча до справжньої чоловічої ходи їм було ще далеко.

Не легше виявилося і з голосом.

Я без кінця повторювала одні й ті самі фрази, намагаючись зробити їх коротшими, нижчими та стриманішими, пригадувала, як розмовляли хлопці, яких зустрічала раніше, пробувала наслідувати їхню манеру, міняла інтонації і ловила себе на тому, що час від часу тихо сміюся з власних спроб.

Та попри всі труднощі поступово почало щось виходити. Нехай далеко не ідеально, нехай з безліччю недоліків, але якщо не привертати до себе зайвої уваги, говорити лише тоді, коли це справді необхідно, і не втручатися в чужі розмови, шанс залишитися непоміченою був цілком реальним.

Саме з цією думкою я нарешті дозволила собі лягти, закуталася в ковдру і майже одразу заснула. Але прокинутися мені довелося ледь не за кілька хвилин. Я лише почала бачити якийсь дивний сон, коли крізь нього прорвався голос Кларіс.

— Прокидайся. Нам вже час іти.

Я насилу розплющила очі, ще не зовсім розуміючи, де перебуваю, але жінка не дала мені можливості поніжитися.

— Пізніше вже не зможу, — пояснила вона. — На кухні роботи буде по саму зав'язку.

Я швидко підвелася, перевдягнулася в куплений костюм, поправляючи перуку, перекинула сумку через плече та уже була готова виходити, коли погляд впав на взуття. І вся моя впевненість одразу дала тріщину.

Туфлі були надто охайними, надто новими і, що найгірше, відверто жіночими. Саме в такому вигляді я й вийшла до Кларіс. Вона мовчки оглянула мене з ніг до голови, затримала погляд на взутті та одразу похитала головою.

— Ні, так не годиться, — рішуче сказала жінка. — Одягнеш мої калоші. Якщо хтось запитає, скажеш, що черевики розлізлися, а на нові грошей не вистачило, от і прийшов як є.

Я мимоволі усміхнулася. Звучало не надто привабливо, зате дуже правдоподібно.

За кілька хвилин я вже взувала її старі калоші. Вони були трохи завеликі, грубі та зовсім незручні, але саме це й працювало на мій образ. Достатньо було лише раз глянути в дзеркало, щоб зрозуміти — тепер все виглядало значно переконливіше.

Ми вийшли ще до світанку. Місто тільки прокидалося, на вулицях майже нікого не було, і це мене цілком влаштовувало. Я крокувала поруч з Кларіс, старанно пригадуючи все, чого вона навчала мене вчора ввечері: ширший крок, спокійніший погляд, жодної метушні.