Розділ 21. Відрізаючи волосся

Коли перша порція млинців опинилася на моїй тарілці, я не втрималася та одразу відкусила шматочок, хоча вони ще були гарячими. Тісто виявилося напрочуд ніжним, із ледь відчутною хрусткою скоринкою по краях, а зелень додавала смаку свіжості і якоїсь дивовижної завершеності, через що зупинитися було майже неможливо. Я навіть на мить сповільнилася, щоб як слід відчути цей простий, але напрочуд гармонійний смак, а потім і сама не помітила, як доїла все до останнього шматочка.

— Дякую... Це справді неймовірно смачно, — щиро сказала, підводячи погляд на Кларіс, і з її легкої посмішки зрозуміла, що жінка цілком задоволена враженням, яке справила її страва.

Після такого сніданку бажання хоч якось віддячити стало ще сильнішим, тож я знову запропонувала помити посуд, але господиня лише недбало відмахнулася, ніби вважала це зовсім зайвим.

— Йди відпочинь, — спокійно сказала вона. — Ти і так сьогодні допомогла мені більше, ніж треба.

Я не стала сперечатися, адже чудово розуміла, що в її словах не було і натяку на ввічливу формальність. Ще раз подякувавши, я піднялася нагору, поставила сумку у куток кімнати, але майже одразу знову потягнулася до неї, дістаючи те, що зараз було для мене важливішим за будь-які інші речі.

Ножиці.

Підійшовши до дзеркала, я повільно опустилася на невеличкий табурет, відчуваючи, як всередині знову підіймається хвиля тривоги. Пальці самі потягнулися до коси, і я почала неквапливо її розплітати, дозволяючи важким густим пасмам вільно розсипатися по плечах. Вогняне волосся м'якою хвилею лягло на спину — знайоме, рідне, саме таке, яким я звикла бачити його все своє життя.

Я взяла гребінець і почала повільно розчісувати волосся, обережно розплутуючи пасмо за пасмом, а разом з цими рухами пам'ять одна за одною почала повертати давно забуті спогади. Дитинство. Тихі вечори, коли мама сиділа поруч і заплітала мені косу. Перші прояви магії. Гордість за власну силу, яка чомусь завжди здавалася нерозривно пов'язаною саме з цим яскравим вогняним кольором. Моє волосся давно перестало бути просто частиною зовнішності — воно стало чимось значно більшим, майже символом того, ким я була і ким завжди себе відчувала.

Саме тому зараз все це давалося так важко.

Я міцніше стиснула ножиці, дивлячись на власне відображення, і дозволила собі ще кілька хвилин просто сидіти нерухомо, ніби навмисно відкладаючи ту мить, після якої вже нічого не можна буде повернути назад. Думка про те, що мені доведеться власноруч відрізати частину себе заради божевільного плану, лякала значно сильніше, ніж я могла собі уявити.

Та вибору не залишалося.

Якщо я справді хочу, щоб все вдалося, костюма та вигаданої легенди буде замало. Я повинна змінитися настільки, щоб нікому навіть на думку не спало шукати в мені дівчину. Я мала стати хлопцем не лише на словах, а в кожній дрібниці, тому тихо видихнула, ще раз провела гребінцем по волоссю і завмерла, тримаючи ножиці в руці.

Ще хвилинку... От ще зовсім трохи посиджу... А потім неодмінно відріжу.

Але час минав, а рішучість так і не приходила, ніби вона вперто сховалася десь у найпотаємнішому куточку душі і відмовлялася дозволити мені зробити цей останній крок. Я сиділа перед дзеркалом, стискаючи ножиці, і з дедалі більшою злістю усвідомлювала, що досі не готова, хоча просто не мала права вагатися. І саме це раптом мене розлютило.

Я різко плеснула долонею по коліну, ніби сварила саму себе за цю нерішучість, міцно стиснула губи, глибоко вдихнувши, захопила в руку перше пасмо, натягнула його та піднесла ножиці, відчуваючи, як всередині все болісно стискається в тугий вузол.

Саме в цю мить двері тихенько рипнули. Я навіть не одразу це почула.

— Санні... — пролунав за спиною тихий голос, а вже наступної миті Кларіс опинилася поруч і м'яко, але впевнено забрала ножиці з моїх рук.

Я здригнулася так, ніби мене застали за чимось забороненим, і в ту ж мить по щоках самі собою покотилися сльози — гарячі, важкі, які вже неможливо було стримати.

— Я мушу це зробити... Це єдиний вихід, — прошепотіла, ледь розрізняючи власний голос.

У відповідь мене несподівано і дуже обережно обійняли. Кларіс притиснула мене до себе так дбайливо, ніби боялася необережним рухом зробити ще болючіше, повільно провела долонею по спині та тихо сказала:

— Ну ж бо, маленька... Поплач.

У цих простих словах було стільки щирого співчуття і тепла, що я більше не змогла триматися.

Дивно... Ця жінка була для мене майже чужою. І водночас саме зараз вона виявилася найближчою людиною в цілому світі.

— Я повинна стати хлопцем, — тихо видихнула, не піднімаючи голови. — А для цього мені доведеться позбутися волосся... Інакше мене неодмінно впізнають...

Слова прозвучали глухо, але тепер вже не було жодного сенсу щось приховувати. От і весь мій план. І тепер Кларіс знала про нього.

Деякий час вона мовчала, не поспішаючи відпускати мене, ніби навмисне дозволяючи виплакати все, що так довго накопичувалося всередині, а потім трохи відсторонилася, лагідно підняла моє обличчя та обережно витерла сльози з щік.

— Я не знаю, що саме сталося у твоєму житті і чому ти зважилася на такий відчайдушний крок, — спокійно промовила вона, дивлячись мені просто в очі. — Але, можливо... я все ж зможу тобі трохи допомогти?

Я здивовано підвела на жінку погляд. Кларіс усміхнулася — спокійно та впевнено, як людина, яка вже давно все для себе вирішила.

— Я, звісно, не справжня магиня, — загадково сказала вона, відкладаючи ножиці на тумбочку та навмисно відсуваючи їх подалі, ніби даючи зрозуміти, що різати волосся сьогодні точно не доведеться. — Але дещо все ж таки вмію.