Розділ 16. Моє тимчасове житло

Я сиділа за столиком, намагаючись виглядати якомога спокійніше, хоча всередині все було напружене до межі, і ловила себе на тому, що мимоволі спостерігаю за кожним рухом господині. Вона не поспішала, не метушилася та спокійно обслуговувала гостей, ніби моє дивне питання взагалі не вибивалося зі звичного плину її дня. Але я чудово розуміла — вона думає. І вирішує.

Коли останні відвідувачі отримали свої замовлення, жінка нарешті попрямувала до мене. Підійшла без поспіху, відсунула стілець і сіла навпроти, склавши руки на столі. Деякий час вона просто дивилася на мене уважно, вивчаюче, ніби намагалася розгледіти не лише те, що видно зовні, а й те, що я так старанно намагалася приховати.

Я не поспішала починати розмову. У таких ситуаціях краще дати співрозмовнику час. Нехай вирішує та сама робить висновки.

— Добре, — нарешті промовила вона, і я ледь помітно випросталася. — Три дні. Три срібні монети. І щоб у мене не було проблем.

Я кліпнула, не одразу повіривши почутому, і з сумнівом подивилася на жінку.

Це були... копійки. Найсправжнісінькі. Ті місця, у яких я встигла побувати сьогодні, виглядали в рази гірше, але при цьому там просили такі суми, ніби йшлося про розкішні апартаменти в центрі столиці. П'ятдесят монет за день — і це ще без жодних гарантій, що тебе не обкрадуть вночі.

А тут... чисто, спокійно і така ціна. Я мимоволі примружилася, намагаючись зрозуміти, у чому підступ, але господиня харчевні продовжувала дивитися на мене все тим самим рівним, уважним поглядом, у якому не було і натяку на жарт. І від цього ставало ще дивніше.

Я трохи поспішно, навіть трохи метушливо дістала з кишені монети, боячись, що жінка передумає, якщо я бодай на секунду завагаюся, і простягнула їх їй. Незнайомка спритно підхопила срібло, ніби робила це десятки разів на день, і відразу сховала до кишені фартуха, не перераховуючи та не затримуючись ні на мить.

Після цього господиня трохи нахилилася до мене і вже тихішим, майже довірливим тоном промовила:

— На другому поверсі останні двері ліворуч. Поїсти я принесу трохи пізніше, а поки можеш облаштовуватися. Маленькі дверцята збоку — вмивальня. Користуватися можна, тільки не вичерпай всю воду, залиш трохи мені.

У її голосі промайнула несподівана доброзичливість, ніби ми вже домовилися і всі формальності залишилися позаду. Потім вона так само спокійно підвелася і повернулася за стійку, ніби нічого особливого не сталося.

Я ж не стала гаяти ані секунди. Підхопивши сумку, попрямувала до сходів і швидко піднялася на другий поверх. Коридор зустрів мене тією ж охайною чистотою, що й зала внизу: жодних сторонніх запахів, жодного бруду, лише тихий, майже домашній спокій.

Дійшовши до потрібних дверей, я на мить зупинилася. Рука сама потягнулася до клямки, але я не відразу наважилася її повернути. У голові промайнула безглузда думка, що за цими дверима на мене може чекати якийсь підступ або пастка, і я сама не стрималася від тихого нервового смішка.

Ото вже справді, фантазія розгулялася. Я все ж штовхнула двері та обережно зазирнула всередину.

Кімната виявилася невеличкою, майже крихітною, але водночас світлою та охайною. Вузьке ліжко, тумбочка з дзеркалом, чисте покривало — нічого зайвого, але і нічого відразливого. Навпаки, тут було напрочуд спокійно, і я раптом спіймала себе на тому, що вперше за весь день почуваюся... майже в безпеці.

Я пройшла всередину, зачинила за собою двері та поклала сумку на ліжко, після чого ще раз озирнулася, ніби перевіряючи, чи не пропустила чогось важливого. Потім згадала слова господині і вирішила знайти вмивальню.

Маленькі дверцята збоку справді виявилися майже непомітними, але варто було їх відчинити, як я побачила невелике, але чисте приміщення з мискою для води та всім необхідним. Простенько, без надмірностей, але після всього пережитого за день цього було більш ніж достатньо.

Я провела долонею по краю умивальника і тихо видихнула. Схоже, хоча б з житлом мені сьогодні справді пощастило.

Я швидко вмилася, намагаючись привести до ладу не лише свою зовнішність, а й хоча б трохи думки, після чого повернулася до кімнати і, не роздумуючи, переодягнулася в інший костюм. Він був значно простішим за той, у якому я прийшла, менш помітним, без зайвих деталей, але все одно надто охайним, надто «правильним» для цього району. Я це чудово розуміла, як розуміла і те, що за кілька днів мені доведеться вирішити і цю проблему.

Переодягнувшись, я акуратно склала речі, прибрала зайве до сумки і, не знаючи, чим ще себе зайняти, опустилася на край ліжка. Час тягнувся неспішно, і в цій тиші раптом стало забагато думок, від яких вдень я старанно відмахувалася. Я очікувала, що господиня прийде — у цьому в мене не було жодних сумнівів. Щось у її погляді, у тому, як вона на мене дивилася, підказувало, що розмова ще не закінчена.

Тому я чекала.

Спочатку уважно прислухалася до кожного звуку за дверима, потім дозволила собі трохи розслабитися, а далі... сама не помітила, в який момент напруження, що накопичувалося весь день, нарешті далося взнаки. Тіло просто відмовилося триматися далі, і я, навіть не встигнувши нормально лягти, заплющила очі.

Сон накрив різко та глибоко, без сновидінь і без переходів, ніби хтось просто вимкнув мене.

Я різко підскочила від тихого стуку у двері, не відразу розуміючи, де перебуваю. У кімнаті було темно — з вікна вже не лилося денне світло, і все навколо здавалося чужим та незвичним. Я провела долонею по обличчю, намагаючись прийти до тями, і лише тоді усвідомила, що, схоже, проспала значно довше, ніж планувала.

— З-заходьте... — незграбно прохрипіла, прочищаючи горло.

Двері тихо прочинилися, і в отворі з'явився світлий жіночий силует.