Розділ 15. Підготовка

Отримавши підтримку від дяді, я ніби знову вдихнула на повні груди. Тягар, який весь цей час тиснув на мене, відступив, поступаючись місцем ясній, нехай і трохи божевільній рішучості. Тепер у мене був план. Не такий вже ідеальний та безпечний, але мій. Пів справи було зроблено.

Залишалося найскладніше — довести все до кінця.

Іспити для абітурієнтів починалися за три дні, і цей час потрібно було використати з розумом. Підготуватися, продумати легенду, привести себе до ладу і... не попастися. Самі випробування тривали ще три дні, але новачки, наскільки я знала, весь цей час залишалися при академії, а отже, якщо я зможу пройти відбір, далі буде простіше.

Але до цього ще потрібно було дожити.

Залишатися в дядька не можна було. Це перше місце, куди прийдуть батьки, щойно зрозуміють, що я зникла. І тоді все закінчиться, навіть не розпочавшись.

Я вийшла з будинку Крайнів, не озираючись, хоча всередині на мить ворухнулося бажання повернутися, сховатися за знайомими стінами та дозволити комусь іншому вирішити всі мої проблеми. Але я лише сильніше стиснула ремінець сумки та попрямувала вперед.

Дорога вела мене геть від доглянутих вулиць, широких проспектів і дорогих особняків. Поступово будинки ставали простішими, фасади — скромнішими, а перехожі переставали звертати увагу на чужий одяг і манери. Тут було легше загубитися та розчинитися серед людей, не привертаючи зайвої уваги. Саме це мені і було потрібно.

Десь у цих кварталах я збиралася знайти тимчасове житло, нехай навіть найпростіше, перечекати кілька днів і підготуватися до того, що чекало на мене попереду. Вперше за довгий час все залежало лише від мене.

Я йшла вулицями, уважно вдивляючись у вивіски та оголошення, прибиті до дверей та вікон. Десь пропонували кімнати, десь — ліжко-місце, десь взагалі обіцяли «затишок і спокій», який насправді, судячи з вигляду будівель, явно не вартував тих грошей, які за нього просили.

Кілька разів я все ж наважувалася зайти всередину.

Перше місце зустріло мене запахом сирості і чимось таким, від чого хотілося негайно вийти назад, не затримуючись ані на секунду. Господар довго розповідав про «вигідні умови», але ціна за цю «вигоду» була такою, що після оплати в мене залишилася б хіба що гордість... та й та ненадовго.

У другому було чистіше, але не краще. Кімната виявилася крихітною, з вузьким вікном і скрипучим ліжком, а вартість — такою, ніби мені пропонували не куток у бідному районі, а апартаменти в центрі столиці. Я вийшла звідти, подумки викреслюючи ще один варіант. Але продовжувала йти далі. Я не мала права помилитися.

Гроші потрібно було витрачати з розумом, тому що попереду на мене чекали не лише ці кілька днів, а й значно серйозніші витрати. Мені ще належало знайти відповідний одяг — не піду ж я на відбір у жіночому костюмі, сподіваючись, що ніхто нічого не помітить. Ця думка сама по собі звучала настільки абсурдно, що я навіть тихо фиркнула.

Поступово вулиці ставали дедалі вужчими, будинки — нижчими і більш занедбаними, а люди — більше зайнятими власними справами та менш зацікавленими в оточуючих. Тут вже ніхто не дивився на мене з цікавістю, і це було навіть на краще.

Я йшла далі, дедалі глибше забрідаючи в менш благополучні райони столиці, і вже починала замислюватися, чи не варто погодитися на один з тих сумнівних варіантів, які бачила раніше. І саме в цей момент мій погляд зачепився за стареньку, вицвілу вивіску на одній з будівель.

Таких тут були десятки. Нічим не примітних, майже однакових, які обіцяли дешевий нічліг і просту їжу. Але в цієї була одна відмінність. Біля входу стояли горщики з квітами. Живими.

Не засохлими чи забутими, а акуратно доглянутими, ніби за ними справді хтось стежив. Ґанок був підметений, а двері виглядали хоч і старими, але чистими. Я на секунду зупинилася, розглядаючи це місце, і всередині ворухнулося дивне відчуття, що сюди варто зайти.

Недовго думаючи, я ступила вперед і штовхнула двері. Всередині виявилася простенька, але охайна харчевня. Без надмірностей, без показної розкоші, але з тією самою чистотою і порядком, які одразу впадають в око тим, хто знає, куди дивитися.

Я підійшла до стійки, за якою стояла немолода жінка, і з першого погляду було зрозуміло, що саме вона тут господиня. Охайна, зібрана, з акуратно прибраним волоссям і уважним, чіпким поглядом, який, здавалося, помічав все до дрібниць. У її рухах не було ні метушні, ні зайвих жестів — лише впевненість людини, яка давно знала свою справу.

Саме до неї я і звернулася, чудово розуміючи, що моє прохання звучатиме, м'яко кажучи, дивно.

— Добрий день. А у вас є кімната на кілька днів?

Жінка здивовано подивилася на мене, явно не очікуючи такого запитання. У її погляді промайнуло нерозуміння, потім обережність, і вона вже відкрила рота, щоб відповісти:

— У нас тут не...

Але договорити не встигла. Двері за моєю спиною знову рипнули, впускаючи нових відвідувачів, і господиня на секунду відволіклася, швидко оцінивши ситуацію.

— Присядьте он там, я скоро підійду, — несподівано промовила незнайомка, кивнувши в бік вільного столика.

Я кліпнула, не відразу усвідомлюючи, що мені, по суті, не відмовили. А ж збиралися. І цього виявилося достатньо, щоб всередині знову з'явилася обережна надія.

— Дякую, — швидко відповіла і попрямувала до вказаного місця.

Влаштувавшись за столиком, я мимоволі спостерігала, як жінка приймає замовлення у відвідувачів, що зайшли. Робила вона це спокійно, без зайвого поспіху, але водночас швидко та чітко, ніби кожна її дія була відпрацьована до автоматизму.

І чомусь саме це вселяло впевненість, що я обрала правильне місце.