Глава 14. Вирішення проблеми чи новий виток?

Збентеження на обличчі тітоньки Розі не зникло, але вона швидко взяла себе в руки, уважно мене оглянула і, трохи відступивши вбік, впустила до будинку.

— Санні... ти так рано, — м'яко промовила жінка, все ще явно намагаючись зрозуміти причину мого візиту. — Щось сталося?

Я лише слабо посміхнулася, розуміючи, що якщо почну пояснювати все зараз, то просто не дійду до головного.

— Дядько вдома? — повторила вже трохи тихіше, і цього разу в моєму голосі прозвучало значно більше напруження, ніж мені хотілося б.

Тітонька ще мить затримала на мені погляд, після чого кивнула.

— У себе в кабінеті. Він якраз з самого ранку зайнявся паперами.

— Дякую, — швидко відповіла і, не чекаючи додаткових запитань, попрямувала вглиб будинку.

Коридори були мені знайомі, і я майже не замислювалася, куди йти, лише пришвидшуючи крок з кожним поворотом. В голові все ще звучали слова батька, шепіт у будинку Варнів та власні марні спроби щось довести. Все це нашаровувалося одне на одне, підштовхуючи мене вперед та не даючи зупинитися і передумати.

Я стала біля дверей кабінету і на секунду завмерла, збираючись з думками. Відступати було нікуди. Я тихо постукала і, не очікуючи на відповідь, відчинила двері.

— Дядьку, ти мусиш мені допомогти! — вирвалося в мене майже одразу, щойно я переступила поріг.

Авіус Крайн підвів на мене погляд, відволікаючись від паперів, і в його очах спочатку промайнуло здивування, а потім — уважний інтерес.

— Цікаво, яким чином? — спокійно промовив, відкидаючись на спинку крісла.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як всередині знову підіймається рішучість, і, вже не даючи собі часу на сумніви, випалила:

— Візьми мене до академії. Я знаю, ти можеш.

Слова прозвучали сміливо та навіть зухвало, але відступати я не збиралася. Ідея, яка ще недавно здавалася божевільною, тепер виглядала єдиним моїм шансом.

— У моїй академії дівчата не навчаються, Санні... — почав він, але я вже не могла зупинитися.

— А якщо я вступлю туди не як дівчина? — слова зірвалися швидше, ніж я встигла їх обдумати, але саме в цей момент я остаточно зрозуміла, що шляху назад вже немає. — Якщо я пройду відбір як хлопець?

Я подивилася на співрозмовника прямо, не відводячи погляду.

— Ти просто не показуй, що ми знайомі. Оціни мене, як всіх інших. Я впораюся.

І в цю мить ідея перестала бути просто відчайдушною спробою врятуватися. Вона стала планом.

Авіус Крайн відповів не одразу. Він уважно подивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, де закінчується відчай і починається справжня рішучість. У кабінеті запала тиша, в якій було чути лише тихе потріскування артефакту на столі та ліниве перегукування ранкових птахів десь за вікном.

Я витримала його погляд. Не опустила очей, не спробувала віджартуватися та не відступила, хоча всередині все ще стискалося від напруження. Зараз вирішувалося не просто якесь питання — зараз вирішувалося, чи матиму я бодай якийсь шанс вибратися з пастки, в яку мене загнали.

— Пройдеш відбір? — нарешті промовив, трохи примружившись. — Сама?

У його голосі не було насмішки, але й віри — теж. Я ледь помітно стиснула пальці.

— Зможу, — відповіла твердо, не даючи собі часу на сумніви. — У мене є магія. Я тренувалася. І... я не гірша за інших.

Останні слова прозвучали тихіше, але від цього не стали менш щирими. Дядько повільно відкинувся в кріслі, сплів пальці та на мить відвів погляд, ніби щось прораховуючи в голові.

— Ти розумієш, у що збираєшся вплутатися? — спокійно запитав. — Це не гра, Санні. Це військова академія, і там не роблять поблажок нікому.

Я кивнула. Чи розуміла я це до кінця? Ні. Але це вже не мало значення.

— Краще там, ніж у пансіонаті, — видихнула, і в цій фразі, здається, прозвучало все: і втома, і злість, і відчайдушна спроба не дозволити своєму життю розвалитися.

Він знову подивився на мене. Цього разу довше. І якось... інакше.

— Навіть якщо тебе викриють? — додав він.

Я на секунду завмерла, але потім вперто підвела підборіддя.

— Не викриють. Я постараюся не висовуватися.

Це було не стільки впевнене твердження, скільки обіцянка самій собі. Авіус Крайн хмикнув, і в цьому звуці промайнуло щось віддалено схоже на схвалення.

— Авжеж... ти і не висовуватися, — пробурмотів він, похитавши головою.

Я навіть не стримала короткої усмішки. Дядько пам'ятав і, схоже, чудово розумів, що саме я збираюся влаштувати в його академії. У нашій розмові знову запала пауза. А потім він зітхнув.

— Гаразд, — нарешті промовив. — Формально заборони немає. Якщо пройдеш відбір — навчатимешся.

Я завмерла, не одразу усвідомлюючи зміст його слів.

— Справді? — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла себе зупинити.

— Але, — додав глава академії, піднявши палець, і я відразу напружилася, — жодних поблажок. Для мене ти будеш таким самим адептом, як і всі інші. Жодних племінниць і родинних зв'язків.

Я швидко кивнула.

— Згодна.

— І якщо провалишся — повертаєшся додому та робиш те, що скажуть батьки.

Ось тут я на секунду завагалася. Але вибору в мене все одно не було.

— Добре.

Авіус Крайн ще раз уважно подивився на мене, ніби остаточно переконуючись, що я не відступлю. І лише після цього ледь помітно всміхнувся.

— Що ж... подивимося, чим це закінчиться.

Я вже розверталася до виходу, коли почула за спиною його тихе:

— Хоча в тому, що ти всіх здивуєш... я навіть не сумніваюся.

І чомусь саме в цей момент я остаточно зрозуміла, що зробила правильний вибір.