Розділ 12. Самітниця

Я повернулася до своєї кімнати повільно, ніби кожен крок вимагав зусиль, і лише зачинивши двері, нарешті дозволила собі видихнути. Думки плуталися, але одне було зрозуміло абсолютно точно: потрібно було терміново шукати вихід. Батько не жартував, і це відчувалося в кожному його слові, у кожному погляді, а отже, сподіватися, що все якось владнається саме собою, було щонайменше наївно. Матір, я була впевнена, підтримає його рішення, тому що для неї репутація родини завжди стояла на першому місці. А заслання на схід означало не просто тимчасове покарання — це була майже ізоляція, спроба прибрати мене подалі від чужих очей, поки все не вщухне.

Я повільно підійшла до вікна та зупинилася, обійнявши себе руками, ніби це могло стримати тривогу, що розповзалася всередині. Я не хотіла їхати, не хотіла втрачати те життя, до якого звикла, нехай воно й не було ідеальним. Особливо болісно відгукувалася думка про магію. Так, мені не дозволили вступити до академії, але принаймні залишалася можливість навчатися з наставником, розвивати свою силу, відчуваючи, що я не стою на місці. А тепер що? У пансіонаті мене навчатимуть того, що мені зовсім не потрібно — манер, шиття, вміння вести нескінченні світські розмови, які не мають жодного стосунку до того, ким я хочу стати.

Я сильніше стиснула пальці, відчуваючи, як всередині підіймається роздратування і майже злість на цей несправедливий світ, де за мене вже все вирішили. Я ж не просила надто багато, не вимагала неможливого, але навіть це виявилося занадто. Десь у будинку грюкнули двері, і я мимоволі прислухалася, зрозумівши, що батько, схоже, пішов у справах. Матір до мене так і не зайшла, і, якщо чесно, я навіть була цьому рада — вислуховувати чергові повчання зараз було б вже занадто. Я й без того прекрасно розуміла, наскільки глибоко загрузла у всій цій історії.

Попри це, я все одно намагалася чіплятися за думку, що батько може передумати. Можливо, до вечора він охолоне, все обміркує та вирішить, що відправляти мене до пансіонату — надто радикальний крок. Я вперто налаштовувала себе саме на це, майже переконувала, що так і буде, і з нетерпінням чекала його повернення. Але час минав, за вікном поступово сутеніло, а голова родини так і не з'явився. Найімовірніше, він просто поринув у роботу та не вважав за потрібне повертатися раніше.

Обід мені принесла Сабрі, а потім і вечерю, і весь цей час вона поводилася незвично тихо та стримано. На мої спроби її розговорити дівчина відповідала коротко, обережно добираючи слова, ніби боялася сказати щось зайве. Це лише посилювало неприємне відчуття, що ситуація набагато серйозніша, ніж я намагалася собі навіяти.

Коли ж я, не витримавши, спробувала вийти з кімнати, Сабрі м'яко, але впевнено мене зупинила, нагадавши, що має розпорядження від Його Світлості. Мені наказано залишатися у своїх покоях, і вона зобов'язана простежити, щоб я не покидала кімнату.

Я завмерла, дивлячись на свою помічницю, і в цю мить все остаточно стало на свої місця. Це була не просто заборона. Це був справжній домашній арешт.

Час тягнувся нестерпно повільно, ніби хтось навмисно розтягував кожну хвилину, змушуючи мене проживати її двічі. Я вже не знаходила собі місця, то підходячи до вікна, то повертаючись назад, то знову визираючи надвір у надії побачити знайомий екіпаж. Думки крутилися по колу, не даючи ні спокою, ні ясності, і що довше тривало це очікування, то сильніше всередині наростало тривожне та липке відчуття, якого неможливо було позбутися.

А коли у дворі нарешті з'явилася карета, я навіть не відразу повірила, що це справді сталося. Серце різко пришвидшилося, і я, не роздумуючи, кинулася до дверей, обережно прочинила їх і завмерла, напружено прислухаючись.

Внизу почувся звук дверей, що відчинялися, потім важкі кроки і... дивне, збите сопіння.

— Ось, ще трішки... Ваша Світлосте, ми вже вдома... — голос Карліна звучав напружено.

Я насупилася, не відразу розуміючи, що відбувається, а потім до мене прийшло дивне усвідомлення. Він затягував до будинку... мого батька.

Що? Невже він... п'яний? Але чому?

Я завмерла біля дверей, боячись видати свою присутність, і вже за кілька секунд почула, як у холі з'явилася матір. Разом з Карліном вони допомогли Кайрену Крайну піднятися та під руки відвели його до покоїв. Кроки віддалялися, голоси ставали тихішими, і я, трохи зачекавши, все ж наважилася.

Тихо вислизнувши до коридору, я підкралася до дверей батьківської спальні та завмерла, притулившись до стіни. Двері були причинені не до кінця, і крізь вузьку щілину можна було не лише чути, а й бачити те, що відбувалося всередині.

Матір допомагала батькові роздягнутися, обережно вкладала його в ліжко, після чого сіла поруч і лагідно торкнулася його руки, ніби намагаючись заспокоїти.

— Еліаро... вони відмовилися від спільної співпраці... — голос батька звучав глухо, ніби кожне слово давалося йому насилу.

Мама провела долонею по його руці, намагаючись говорити рівно та спокійно:

— Нічого... нічого страшного. Гнів мине, і ви спокійно поговорите. Зрештою, ця справа вигідна для обох родин...

Я насупилася, і в грудях неприємно кольнуло. Отже, йшлося про Варнів. Ігри Ларіна вже зачепили не лише мене, а й стосунки між родинами. І від цього ставало по-справжньому страшно.

— Не поговоримо... — різко озвався батько, і в його голосі вперше за весь цей час прозвучала жорсткість. — Остін Варн обговорював це з іншими акціонерами, мов остання пліткарка. Вони образили мою доньку... і я цього не стерпів.

Мати тихо охнула. Я ж притиснула долоню до рота, відчуваючи, як всередині все перевертається.

— Думають, їхні гроші дозволяють їм так поводитися... — продовжив батько, вже майже бурмочучи, але в цих словах звучала така лють, що навіть крізь двері вона відчувалася виразно.

— Може, все заспокоїться, коли ми відправимо Санні до пансіонату? — обережно промовила мама. — Все ще може налагодитися...