Розділ 11. Остаточне рішення

На диво, карета все ще стояла трохи осторонь від в'їзду до особняка. Не розбираючи дороги, я кинулася до неї, майже не відчуваючи землі під ногами. Візник, ледь побачивши мій стан, не поставив жодного запитання, лише мовчки відчинив дверцята та допоміг мені забратися всередину, після чого спритно скочив на козли, і вже за мить екіпаж рушив з місця.

Карета рівномірно погойдувалася на дорозі, а я сиділа, втупившись в одну точку, не маючи сил навіть як слід осмислити те, що сталося. Думки кружляли в голові, наштовхуючись одна на одну, але поступово з цього хаосу починала вимальовуватися моторошно чітка картина.

Це не було випадковістю. Ні дивний сік і провал у пам'яті, ні «вдале» прибуття Ларіна з натовпом свідків та сьогоднішня розмова в холі — все це складалося в один ретельно продуманий план. План, у якому мені відводилася роль головної винуватиці.

І якщо ще кілька хвилин тому я була впевнена, що достатньо буде спокійно поговорити з ним, все з'ясувати та розставити по місцях, то тепер ставало очевидно: жодної розмови не буде, тому що все вже сказано. І сказано саме так, як вигідно Варну. А будь-яка моя спроба щось пояснити, виправдатися чи бодай поставити запитання призведе лише до одного — Ларін перекрутить все так, що стане ще гірше.

Карета знову хитнулася, вириваючи мене з думок, і невдовзі зупинилася. Я навіть не відразу зрозуміла, що ми вже приїхали. Візник не квапив мене. Він просто стояв надворі, прочинивши дверцята, та чекав, поки я сама наважуся вийти. Я не знала, що саме чоловік прочитав на моєму обличчі, але поводився він так тихо і делікатно, ніби розумів більше, ніж мав би.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як всередині все стискається. Зовсім скоро про це дізнаються всі, а не лише знайомі чи хлопці з академії. І тоді вибору в мене вже не залишиться.

На мить я ще сильніше притулилася до спинки сидіння, майже фізично відчуваючи бажання просто зникнути, аби тільки не стикатися з наслідками того, що відбувається. Та час минав, а проблема нікуди не зникала.

І саме в цей момент я зрозуміла: якщо вже уникнути цього неможливо, то краще зустріти все першою. Повернутися додому та самій розповісти батькам що сталося, поки чужа версія, щедро приправлена чутками та домислами, не дісталася туди раніше за мене. Це був мій єдиний шанс.

Я шумно видихнула, збираючись з силами, і рвучко вискочила з карети.

— Дякую, — тихо промовила, простягаючи візникові кілька монет.

Чоловік вдячно кивнув, приймаючи оплату, і так само мовчки рушив з місця, залишаючи мене саму біля входу до будинку.

Я рішуче ступила вперед, стискаючи пальці в кулак, ніби збираючи в ньому рештки сміливості. Потрібно було просто зайти, спокійно все розповісти та випередити чужі версії, поки вони не встигли спотворити правду до невпізнання. План здавався зрозумілим і навіть правильним, і я вперто трималася за нього, наче за єдину опору.

Я потягнула на себе двері, переступаючи поріг, і відразу завмерла. У холі вже був батько. Він стояв неподалік від дивана і дивився на матір, яка сиділа з ідеально рівною спиною, ніби готувалася вислухати вирок. У повітрі зависла важка, гнітюча тиша, у якій не було ні випадковості, ні недомовленостей. Лише очікування. І в цю мить мені не знадобилися ані слова, ані пояснення. Я все зрозуміла.

Схоже, і цю битву я вже програла.

— Тату, мамо, нам треба поговорити... — все ж промовила, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.

У відповідь пролунав важке та гучне зітхання.

— Поговоримо... — задумливо промовив голова родини, і в його тоні не було ані тепла, ані звичної стриманої суворості. Лише холодна рішучість. — Іди за мною.

Я помітила, як мама спробувала підвестися, але батько лише ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що ця розмова відбудеться без неї. Мати завмерла, опустивши погляд, а я вже не могла відступити. Довелося йти.

Ми мовчки піднялися сходами, і кожен крок відлунював у голові надто голосно, ніби відраховував останні секунди до чогось неминучого. Коридор видався незвично довгим, а повітря — важким. Батько зупинився біля дверей кабінету, відчинивши їх, і пропустив мене вперед.

Я зробила крок всередину, і двері за спиною тихо зачинилися. І тієї ж миті все змінилося. Батько повернувся до мене, і від його погляду стало по-справжньому холодно.

— Саніє... я розчарований.

Мій співрозмовник замовк, ніби добираючи слова, але за напруженням на його обличчі було видно: даються вони йому нелегко.

— Я думав, тобі вистачить розуму поводитися як справжня леді. Дав тобі свободу, довірившись Ларіну... а ти зрадила не лише мою довіру, а й його. Як мені тепер дивитися в очі Варнам?

— Тату... я... я не знаю, — слова плуталися, і я сама чула, наскільки безпорадно це звучить. — Розумієш, мені здається, що Ларін сам все...

Договорити я не встигла. Гучний удар долонею по столу змусив мене здригнутися.

— Замовкни негайно! — різко перебив мене батько. — Ти зганьбила рід, зганьбила себе і ще маєш нахабство перекладати провину на свого нареченого?!

Я ніколи не бачила його таким. Ніколи.

— Татусю, але я справді... — схлипнула, відчуваючи, що сліз вже не стримати.

Він лише похитав головою.

— Санні, ти повинна зустрітися з Ларіном і благати його пробачити тебе. Потрібно якось зам'яти цей скандал. Варни — наші близькі друзі, у нас спільна справа з його батьком... і що тепер?

— Я не піду до Ларіна! — зірвалася, не витримавши, і відразу побачила, як на обличчі батька проступило щире нерозуміння. — Це він мене підставив, це все він, а ти...

Слова захлинулися в сльозах. Я намагалася пояснити, але слова плуталися і виривалися уривками, тому мені довелося повертатися до початку, з нову і знову повторюючи одне й те саме. Але батько мене не слухав. Він стояв напружений і холодний, ніби вже ухвалив рішення та не збирався його змінювати.

— Досить, — відрізав, не давши мені закінчити.