Розділ 10. Скандал в домі Варнів

Я зробила крок до холу, вже збираючись впевнено пройти далі, аж раптом зупинилася, адже з глибини будинку долинули голоси. Вони звучали не надто голосно, та в ранковій тиші цього вистачило, щоб я відразу впізнала тих, хто говорив.

Маркус... і Ларін.

Я завмерла на місці, наче вросла в підлогу, не наважуючись ані ступити вперед, ані видати свою присутність. Серце неприємно стиснулося, а всередині піднялося дивне, тягуче відчуття тривоги, від якого водночас хотілося і втекти, і залишитися, щоб дослухати все до кінця.

— ...хлопці вже почали, — спокійно говорив мій наречений, і в його голосі не було ані сумніву, ані вагань. — До вечора не лише вся академія, а й вся столиця знатиме.

Сенс його слів спочатку не вклався в голові, ніби розум відмовлявся одразу прийняти почуте. Але вже за мить все стало на свої місця, і від цього усвідомлення мене наче облили крижаною водою. Він говорив про плітки про мою зраду, які вже почали розповзатися серед його академічних товаришів.

Я навіть не помітила, як сильніше стиснула пальці, впиваючись нігтями в долоні, аби лише втримати себе від якогось різкого, необдуманого вчинку.

— Тобі не здається, що це занадто жорстоко? — голос Маркуса прозвучав помітно напруженіше. — Санні ж стане вигнанкою...

Я мимоволі заплющила очі, відчуваючи, як всередині боляче кольнуло, а сором накрив несподівано гостро. Адже щойно я майже переконала себе, що це все справа рук саме цього хлопця, що саме він щось підлаштував і втягнув Ларіна в цю брудну гру. А Маркус, схоже, єдиний тут намагався бодай якось заперечити. І від цього усвідомлення ставало ще важче.

Я повільно видихнула, намагаючись не видати жодного звуку, і знову прислухалася, хоча всередині вже підіймалося зовсім інше почуття, позбавлене будь-якої розгубленості.

— «Мій наречений мене зрадив», — машинально подумала, але відразу подумки виправилася: «Колишній наречений».

Я вже майже наважилася відступити, обережно ступивши назад, щоб непомітно зникнути раніше, ніж вони спустяться до холу і побачать мене. Серце калатало надто голосно, і я всерйоз побоювалася, що цей звук видасть мене раніше, ніж я встигну піти. Та наступної миті я завмерла.

Щось в голосі Ларіна змусило мене застигнути, більше не роблячи жодного руху.

— А так я вб'ю двох зайців одним пострілом... — промовив він так само спокійно, ніби обговорював звичайні побутові речі. — І від надокучливої Санні позбудуся, і батьки не зможуть мені заперечити чи змусити... і цього Ардейла приберу з дороги. Бо хто візьме до команди того, хто зазіхнув на наречену капітана?

Я не бачила його обличчя, але виразно «почула» цю посмішку в голосі. Наче все, що відбувалося, було для нього не більш ніж вдало розіграною комбінацією. На мить у мене навіть подих перехопило.

От же ж... покидьок.

Я вже не думала про те, який це матиме вигляд збоку і чим все закінчиться.І тим більше про те, що, можливо, варто було просто піти та спокійно все обдумати. Всередині ніби щось обірвалося, і стримуватися більше не виходило. Я різко ступила вперед і буквально влетіла до холу.

Хлопці якраз спустилися на перший поверх і, побачивши мене, одночасно завмерли, наче не відразу повірили, що я справді стою перед ними. У їхніх поглядах майнуло здивування та розгубленість... Але в мене вже не було ані найменшого бажання давати їм час оговтатися.

Я стрімко підійшла до Ларіна і, не сповільнюючи кроку, щосили вдарила його по щоці. Звук вийшов дзвінким та чітким, відбившись від стін холу.

— Позбутися мене? Надокучлива Санні? — повторювала, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить від переповненняемоціями, і знову замахнулася.

Я не збиралася зупинятися. Все, що я щойно почула, спалахувало всередині знову і знову. Слова та холодна впевненість, з якою вони були промовлені, все це било по нервах так, що хотілося кричати, бити, трощити, аби лише виплеснути те, що накопичилося всередині.

На галас почали сходитися люди. Хтось зі слуг визирнув із коридору, хтось зупинився на сходах, а потім підтягнулися й інші, приваблені криками. Але мені було байдуже, адже я мусила висловитися. Емоції накривали хвилею, а всередині небезпечно заворушилася драконяча сутність, вимагаючи виходу, вимагаючи дії, вимагаючи... розплати.

І саме в цей момент Ларін, схоже, вирішив скористатися ситуацією. Він різко відступив, перехопивши моє зап'ястя, і вже зовсім іншим тоном голосно, так, щоб його почули всі, промовив:

— Тобі ще вистачає нахабства щось мені говорити після того, що я побачив сьогодні вранці?

— Що? Я нічого не... — почала було виправдовуватися, відчуваючи, як слова застрягають десь у горлі, але Варн не дав мені договорити, миттєво перехопивши ініціативу та перевернувши все так, як було вигідно йому.

— Я все бачив, — промовив достатньо голосно, щоб його почули не лише ті, хто стояв поруч, а й ті, хто щойно підійшов на галас. — Всі це бачили, Санні.

І тієї ж миті простір навколо наче ожив. Шепіт спочатку був ледь чутним, але вже за кілька секунд перетворився на гул, що розповзався холом, мов кола по воді.

— То це була Санні?

— Я чула, що...

— З чужим хлопцем... просто в його будинку...

Люди переглядалися, хитали головами, хтось прикривав рота рукою, ніби не міг повірити в те, що відбувається, але все одно не відводив погляду. У їхніх очах читалося все: осуд, цікавість, відверта насолода чужою ганьбою. А я стояла посеред всього цього, наче виставлена напоказ. І в цій ситуації виглядала лише зрадницею.

— Я не бажаю одружуватися зі зрадницею! — чітко й холодно промовив Ларін, ніби ставлячи крапку.

Це стало останньою краплею, адже щось всередині мене обірвалося. Я більше не намагалася нічого сказати, не намагалася виправдатися чи щось пояснити. У цьому не було жодного сенсу. Він вже зробив все, аби мої слова нічого не важили.

Різко розвернувшись, я попрямувала до виходу, майже не відчуваючи під собою підлоги. Погляди супроводжували мене звідусіль, а шепіт не вщухав. Він тягнувся за мною слідом, чіплявся за спину, врізаючись у свідомість, але я вже не слухала.