Розділ 9. Я все з'ясую

— Поки що не знаю, — чесно відповіла дівчині. — Мені треба у всьому розібратися.

Не чекаючи на її реакцію, я обірвала зв’язок і обережно поклала артефакт на стіл. Після цього так і залишилася стояти поруч, витріщившись на згаслий кристал, ніби сподівалася, що він раптом підкаже відповіді на запитання, які з кожною хвилиною ставали дедалі складнішими.

Те, що Ларин, найімовірніше, підставив мене, тепер здавалося майже очевидним. Надто багато деталей складалося в єдину неприємно логічну картину: дивний присмак соку, провал у пам’яті, його поява у найвдаліший момент разом з натовпом свідків.

І все ж я ніяк не могла зрозуміти — навіщо. Невже він справді вирішив позбутися мене саме таким способом?

Я повільно провела долонею по скроні, намагаючись вгамувати напругу, що наростала всередині, і мимоволі всміхнулася. Якщо йому настільки не хотілося цього шлюбу, хіба не простіше було просто сказати про це? Я не влаштовувала б сцен, не чіплялася б за людину, яка не хоче бути поруч.

Ми могли б домовитися. Спокійно обговорити, як подати це нашим батькам та розійтися без зайвого галасу і ганьби, не перетворюючи все на це на якийсь... фарс. Тим паче Ларін ніколи не давав мені приводу думати, що він проти наших заручин. Жодних натяків, жодної холодності, жодних спроб віддалитися — нічого, за що зараз можна було б зачепитися, озираючись назад.

Я насупилася, намагаючись пригадати бодай якусь дрібницю, бодай один момент, який тепер міг би видатися підозрілим, але пам’ять вперто відмовлялася підкидати потрібні відповіді.

Від цього на душі ставало лише важче.

Розум наполегливо вибудовував ланцюжок подій, у якому все виглядало надто вже очевидним, тоді як почуття вперто пручалися, не бажаючи приймати таку версію того, що сталося. Мене дратувало, що хтось вирішив втягнути мене в цю гру, злило власне безсилля, а ще більше — те, що я досі не розуміла, за якими правилами тепер доведеться грати.

Та сидіти склавши руки я не збиралася. Як би не повернулася ця історія далі, я мала принаймні поговорити з Ларіном, спокійно обговорити все, що сталося, та спробувати знайти якийсь розумний вихід з ситуації. Зрештою, я могла сама запропонувати йому відмовитися від шлюбу, позбавивши необхідності пояснюватися це батькам. Можливо, саме через це він і зважився на таку... сумнівну витівку?

Ця думка здалася майже переконливою.

Я навіть почала подумки прокручувати нашу розмову, уявляючи, як все відбуватиметься. Ларін завжди був стриманим та розважливим, не схильним до імпульсивних вчинків, тому я майже не сумнівалася, що він вислухає мене і зрештою зізнається: вся ця історія — чиясь невдала ідея, у яку його просто втягнули.

Наприклад, Маркуса. А що, як це взагалі справа його рук?

Я на мить завмерла, обдумуючи нову версію. Другий лідер «Драгонікса» — амбітний, впевнений у собі та не звиклий залишатися в тіні капітана — цілком міг вирішити зіграти у власну гру. Підставити Ларіна, вибити його з колії та зайняти місце, яке звільнилося.

Що довше я про це думала, то логічнішою здавалася ця версія. Так, саме так. Ларін не міг так зі мною вчинити. Отже, треба поговорити з ним і все з’ясувати. Я швидко зібралася, майже не помічаючи, як одна думка змінює іншу. Руки самі обрали сукню, звично застібнули ґудзики, поправили складки тканини, поки в голові остаточно не сформувався план дій.

На той момент, коли я підійшла до дзеркала, я вже майже переконала себе, що у всьому винен Маркус. Залишалося лише отримати підтвердження. Я швидко завершила образ легким макіяжем, упорядкувала волосся та, не даючи собі часу передумати, попрямувала до виходу з кімнати.

За кілька хвилин я вже залишала особняк, майже вибігаючи на вулицю.

Свіже повітря вдарило в обличчя, але це лише додало рішучості. Десь неподалік мали стояти карети, і саме туди я швидко попрямувала, натхненна складеним у голові планом.

Вже наближаючись до стоянки екіпажів, я раптом згадала, що вранці так і не заплатила візникові, який привіз мене додому. Думка неприємно вколола сумління, і я на мить сповільнила крок, озираючись навсібіч у надії побачити знайоме обличчя. Але серед чоловіків, які чекали на клієнтів, його не було.

Що ж... отже, доведеться передати гроші через гільдію. Там без проблем знайдуть потрібну людину. Я кивнула сама собі, ніби закріплюючи це рішення, і звернулася до одного з візників, який вже прямував до мене.

— Особняк Варнів, — коротко назвала адресу.

Чоловік мовчки допоміг мені влаштуватися в екіпажі, і вже за кілька секунд ми рушили.

Спочатку все здавалося простим та зрозумілим. Я знала, що скажу, як поведу розмову, які аргументи наведу. Але що далі ми від’їжджали від мого дому, то сильніше вщухав сплеск адреналіну, а разом із ним поступово зникала і та впевненість, з якою я вибігла на вулицю. Ідея вже не здавалася такою блискучою.

Я насупилася, зчепивши пальці на колінах, і змусила себе повільно та рівно видихнути. Це лише страх. Звичайна реакція на неприємну ситуацію, не більше. Я просто себе накручую, а насправді все виявиться значно простішим. Треба лише поговорити та все з’ясувати. Розставити все по своїх місцях.

До того моменту, коли карета зупинилася біля знайомого особняка, я вже кілька разів повторила собі це, немов заклинання. Вибравшись із екіпажа, я розрахувалася з візником і, простягнувши йому трохи більше, ніж належало, додала:

— Передайте, будь ласка, через гільдію оплату тому, хто віз мене сьогодні вранці.

Чоловік, якщо й здивувався, то ніяк цього не показав. Лише коротко кивнув, приймаючи гроші. Я ж, не затримуючись, попрямувала вимощеною доріжкою до будинку. Кроки звучали надто голосно в ранковій тиші, але я вперто йшла вперед, не дозволяючи собі зупинитися.

Я впораюся. Я не здамся. Я все з’ясую.

Кивнувши власним думкам, потягнула на себе вхідні двері.