Розділ 2. Додому

Чоловік поруч зі мною несподівано поворухнувся. Спочатку я лише відчула легкий рух під ковдрою, а потім він повільно повернувся на бік — і в наступну мить на мене витріщилися величезні сірі очі, в яких читалося не менше здивування, ніж, мабуть, відбивалося в моїх власних.

Кілька нескінченно довгих секунд ми просто дивилися один на одного. А потім я закричала. Причому так голосно, що, підозрюю, мене почули навіть на першому поверсі.

Схопивши ковдру, я перелякано натягнула її на себе, закутуючись у щільний кокон, немов це був не шматок тканини, а повноцінний захист від того божевілля, що відбувалося. Серце калатало десь у районі горла, думки плуталися, а єдине, що я могла сформулювати більш-менш чітко, звучало приблизно так: що? тут? відбувається?

Не гаючи часу на філософські роздуми, я підхопилася з ліжка та кинулася до дверей.

Ларін і його команда все ще стояли на порозі, утворивши вельми мальовничу композицію з витягнутих облич і широко розкритих очей. Проштовхуватися між ними довелося майже силою, адже, схоже, ніхто з присутніх не очікував, що я віддам перевагу стратегічному відступу перед роз'яснювальною розмовою.

Здається, мій наречений щось кричав мені вслід, але в той момент мені було зовсім не до того. Єдина твереза думка, яка зуміла пробитися крізь хаос у голові, наполегливо вимагала одного — забратися звідси якнайдалі. А розбиратися з тим, яким чином я прокинулася в одному ліжку з незнайомим чоловіком і чому половина команди мого нареченого стояла в дверях з таким виглядом, ніби щойно застала кінець світу… я вирішила трохи пізніше. Коли перестану хотіти провалитися крізь землю.

Я вилетіла з коридору так стрімко, ніби за мною гналася зграя розлючених драконів. Пронеслася сходами, ледь не заплутавшись у ковдрі, і в наступну секунду вже штовхнула важкі двері, вириваючись назовні.

Свіже ранкове повітря вдарило в обличчя. Тільки опинившись на вулиці, я на мить пригальмувала, намагаючись упорядкувати думки та одночасно озираючись навкруги. Знайомий двір, доглянуті доріжки, ліхтарі та кам’яні статуї не залишали сумнівів — я все ще перебувала в особняку Ларіна.

Точніше, в іншому його крилі. Чудово. Просто чудово.

Намагаючись не думати про те, як саме там опинилася, я поспішно спустилася сходами і майже бігом перетнула двір. На щастя, боги цього дня все ж вирішили проявити до мене трохи милосердя: біля воріт стояла карета, а поруч з нею нудьгував візник.

— Додому, — випалила я, підбігаючи до нього та ошелешено притримуючи ковдру, в яку була загорнута з голови до ніг. — Негайно.

Чоловік подивився на мене так, ніби перед ним раптово з’явилося вельми дивний привид. Втім, якщо врахувати мій зовнішній вигляд — розпатлане волосся, ковдра замість одягу і вираз обличчя людини, яка щойно пережила локальний кінець світу, — дивуватися було особливо нічому.

- Куди саме, пані? — обережно уточнив він.

Я назвала адресу. А щойно мій співрозмовник почув назву вулиці та будинку, як вираз його обличчя миттєво змінився, і чоловік поспішно кивнув.

— Зараз, пані.

Не чекаючи додаткових запитань, я заскочила в карету та з полегшенням зачинила за собою дверцята. Колеса тихо скрипнули, коні рушили з місця, і лише коли особняк Ларіна почав поступово зникати з поля зору, я нарешті дозволила собі видихнути. Схоже, мені все ж таки вдалося втекти. Тільки після цього я обережно заглянула під ковдру, в яку, як і раніше, була закутана майже до самого підборіддя…

Оце я потрапила…

Одягу на мені практично не було. І, що найжахливіше, я абсолютно не пам’ятала, як саме його позбулася. Та я взагалі нічого не пам'ятала! Події вечора обривалися десь на балконі з книгою і келихом соку, а далі — суцільна туманна порожнеча. І ці величезні очі кольору грозового неба, які дивилися на мене всього кілька хвилин тому, я, здавалося, бачила вперше в житті.

Поки я гарячково перебирала в голові можливі пояснення того, що сталося в будинку Ларіна і яким чином я опинилася в одному ліжку з незнайомцем, карета зупинилася перед воротами нашого особняка. Я не стала чекати, поки візник встигне відчинити дверцята, і вискочила з екіпажу майже на ходу.

— Дякую! Я… пізніше заплачу! — поспіхом кинула через плече, вже прямуючи до ганку.

Схоже, мій зовнішній вигляд настільки вразив бідного чоловіка, що він навіть не спробував сперечатися.

Злетівши сходами, я відчинила двері та буквально увірвалася в напівпорожній хол. На щастя, всередині нікого не виявилося, і це давало мені шанс непомітно дістатися до своєї кімнати.

Я швидко перетнула приміщення, намагаючись не випускати з рук ковдру — єдине, що зараз рятувало мене від повного ганьби, — і попрямувала до сходів. Вже за пару секунд я піднімалася на другий поверх і майже досягла рятівних дверей своєї спальні, коли за спиною пролунав тихий, але дуже виразний голос:

— Леді Санія… щось сталося? 

Я завмерла на місці. Повільно обернувшись, я зустрілася поглядом із Карліном. Наш дворецький, схоже, все ж таки не пропустив повернення молодшої господині дому. Старий дивився на мене уважно і трохи стурбовано, а я стояла перед ним, перелякано мнучи ковдру. І саме в цей момент в голову абсолютно недоречно вкралася одна зрадницька думка.

Хлопцю в тому злощасному ліжку я, між іншим, навіть такого шансу не залишила, забравши єдину ковдру з собою.