Розділ 6

Привокзальне кафе пустувало. Раніше тут часто товпилися безхатьки, але тепер поліція ганяла всіх без розбору. Мокрі й змерзлі, ми ввалилися всередину й всілися в найдальший кут.

Мілл приніс усім по паперовому стаканчику солодкого чаю з автомата. Вони мовчки сьорбали цю суміш води з чимось невідомим, задумливо дивлячись на стіл. Чай був гидкуватий, але хоч трохи зігрівав.

Шок від побаченого в підвалі не минав. Те, що сталося, легко можна було б списати на колективну галюцинацію або крайню втому, якби не підручник, що лежав перед Патріком, — беззаперечний доказ того, що нам нічого не привиділося.

— Хочу стати шаманкою, як твоя тітка, — раптом порушив тишу Мілл.

— Що? — я отетерів. — Навіщо?

— Ну, знаєш... Бачити майбутнє, воскрешати мертвих Джейків, відвідувати дивні магазини.

— Дурна затія, — відрізала Емма. — Та бабця чітко дала зрозуміти: у всього є своя ціна.

Патрік обхопив голову руками й нервово скуйовдив волосся.

— Жах, я був упевнений, що нам кінець. «Ви підете, коли я захочу!» — він спробував перекривити її хрипкий голос. — А в банках... ви бачили, що в неї в банках? Там же були діти!

— Тсс, — шикнув Мілл, тривожно озираючи зал.

Поодинокі відвідувачі навіть не підняли голів, цілком занурені у свої телефони.

— Це були не діти, — пошепки продовжив він. — Де ти бачив немовлят із шістьма ногами? Або з густою шерстю?

— Ніде. А де ти бачив зникаючі магазини? — Патрік докірливо подивився на нього. — Вони щось із ними роблять... Закупорюють у банки й продають як товар.

— Хто «вони»?

— Не знаю. Хтось же допомагає їй з усім цим.

— Голови, — вставив я. — Мене найбільше налякали саме голови. Їх було надто багато, і ці застиглі обличчя...

— Голови можна дістати на цвинтарі, — пробурмотів Патрік, — але така кількість дітей у банках...

Емма підняла очі, в яких читався не тільки страх, а й наростаюча підозра.

— Джейку, що твоя тітка могла робити в такому місці? Вона казала про кров теляти й голову анаконди, але раптом це була не правда або не вся правда?

— Я... не знаю.

— Шкода... — Патрік із надією скосив погляд на Мілла. — Може, варто ще раз розпитати твою сестру?

— І що ти спитаєш? Чи не траплялося їй на очі немовля в банці?

— Твоя правда... Чорт, навіть звучить дурнувато.

Дзвін дзвіночка над вхідними дверима обірвав нашу розмову. У дверях з'явився знайомий силует: довгий чорний плащ і химерний капелюх, прикрашений пір'ям. Тітка Лора була вірна своєму стилю.

— О, ви вже тут! — голосно, на все кафе проголосила вона, привертаючи до нас непотрібну увагу. — Прекрасно! Що раніше виїдемо, то швидше приїдемо!

— Поїзди ж ходять за розкладом? Ні? — Мілл нахилився до нас, ледь ворушачи губами.

— Саме за розкладом, мій дорогий. Якщо тільки його не посунути!

Тітка обдарувала його швидкою усмішкою й змовницьки підморгнула, від чого Мілл одразу почервонів.

Вона вже стояла біля стійки, постукуючи пальцями по стільниці:

— Мені каву, чорну каву, без вершків, без цукру — чорну, чисту каву. І швидше, будь ласка, я катастрофічно запізнююсь.

Продавчиня ліниво підняла очі на порушницю своєї сонної ідилії, всім виглядом демонструючи абсолютну, крижану байдужість. За день вона бачила сотні таких людей — поспішливих, крикливих і підкреслено ділових, але їхня метушня її зовсім не стосувалася.

Вона ліниво чмокнула жуйкою, навмисно розтягуючи слова:

— Два-а п'я-яятдеся-ят.

Тітка мовчки вклала купюру в її долоню, не зводячи з жінки колючого, пронизливого погляду.

— Решти не треба.

Кавомашина натужно зашипіла. Обернувшись до нас, вона відразу помітила книгу в руках Патріка. Обличчя її похолоднішало.

— У тебе не було цієї книги.

— Я купив її в крамниці неподалік, — випалив він, намагаючись виглядати природно. — Давно шукав, якраз для екзаменів знадобиться.

— У крамниці, кажеш?

— Так, саме так, мем.

Тітка зміряла його коротким, пильним поглядом, ніби зважувала правдивість його слів на невидимих терезах, але розвивати тему не стала.

— Добре. Час.

Вона підхопила стакан і рвонула до виходу, на ходу розплескуючи гарячий напій.

— Ну! Чого розсілися? Швидше, швидше! — долинуло вже з порога.

Ми зірвалися з місць. Патрік, намагаючись на бігу допити свій чай, не розрахував рух і перекинув залишки прямо собі на куртку.

***

У вагоні поїзда ми розсілися по своїх місцях одне навпроти одного. Я зайняв місце біля проходу: після візиту до дивного магазину перебувати поруч із тіткою було не по собі. У голові нав'язливо крутилося одне і те саме питання: що вона купила, і якщо купила, то де всі ці «товари»? Сумочка й тонке пальто — от і весь її багаж. Не могла ж вона розпхати по кишенях голови й банки?

— Отже, діти, — тітка відпила ковток кави й задумливо подивилася у вікно на платформи, що проносилися повз. — У Лондоні насамперед ідемо до моєї кузини, мені потрібна буде її допомога, а потім — на цвинтар. До могили Джейка краще підійти вночі, зайві свідки нам ні до чого.

— Як саме ви збираєтеся його воскрешати? — подав голос Патрік.

Лора обережно оглянула вагон і помітно понизила тон:

— Вам майже нічого робити не доведеться. Стійте осторонь і стежте, щоб ніхто мені не заважав. Я накреслю алограму біля надгробка й прочитаю закляття. Джейку, ти маєш бути поруч зі мною. У якийсь момент ти просто заснеш, а прокинешся вже у своєму тілі. Вам усе ясно?

Друзі недовірливо насупилися, переварюючи почуте.

— Якось усе звучить підозріло просто, — здивувався Патрік. — Невже воскрешати мерців завжди було так легко?

— Я не воскрешаю мерця у звичному сенсі цього слова. Я лише возз'єдную людину з її душею.

— А, ну зрозуміло, — Патрік схвально кивнув, але відразу знову насупився. — Ні... не зрозуміло. Це ж, по суті, і є воскресіння.