Пролог

Вперше я відчув сондер, коли мені було девʼять. Не пам'ятаю, де саме це сталося: чи в шкільній бібліотеці, коли я задивився на жінку, яка там працювала, чи в шкільному автобусі. Сондер — це стан, коли ти раптом усвідомлюєш: кожна людина проживає таке ж саме глибоке життя, як і ти. Зі своїми монологами, страхами, мріями.

Можливо, це схоже на відчуття, коли ти плаваєш у морі. Коли ти робиш це біля берега, де повно людей, то тобі здається, що це всього лише вода, всього лише хвилі і боятися нічого.

Але щойно ти запливаєш трохи далі, туди, де під ногами на повний зріст можуть поміститися троє, а то й четверо таких людей, як ти сам, де на поверхні вода ще тепла, але кінчики пальців поглинає холод — ти починаєш боятися. Починаєш відчувати море по-справжньому. Тобі страшно перед невідомою глибиною, перед невідомим чимось, що може схопити за ногу й потягти на дно. І ще страшніше плисти далі, бо там буде тільки глибше й темніше.

Ось це і є сондер, тільки з переносом на все інше, в цьому житті.

Попри все, у такі моменти я волів зупинятися й слухати. Що відбувається там, під водою? Мені подобалося відчувати цей страх перед невідомим кожною частинкою свого тіла. Те саме я відчував, коли перебував поруч із людьми. Поки дивишся на них із берега, усе нормально. Але щойно відпливаєш від нього трохи далі... Перед тобою починає відкриватися щось приховане. Не обов'язково красиве чи страшне. Просто щось.

Будучи дитиною, я розповідав про це все батькам, проте вони не поділяли моїх поглядів: для них усе це було дитячими вигадками, підлітковою фантазією і тим, що дуже й дуже заважатиме мені в дорослому житті.

На їхню думку, мені потрібно було дорослішати, братися за голову, готуватися до іспитів — щоб у мене усе вийшло. Щоб я жив найзвичайнісіньким щасливим життям: радів би дітям, роботі й усьому тому, чому радіють люди. І насправді, в цьому немає нічого поганого, в глибині душі я хочу цього навіть зараз.

Якби не голоси. Я постійно чув дивні голоси, які кудись мене кликали. Я не брешу. Іноді це були голоси знайомих мені людей: наприклад, ніби мама гукає із сусідньої кімнати. Один раз. Потім другий. Потім третій. Я підводився, ішов до неї, але, всупереч очікуванням, вона стверджувала, що не кликала мене. Тоді я повертався до себе в кімнату, сідав на ліжко — і знову чув, як вона мене кличе, тільки вже наполегливіше. Я знову йшов, і знову історія повторювалась.

Іноді я взагалі не йшов до неї, бо точно знав: сусідня кімната абсолютно порожня, і я вдома сам.

Чи було страшно? Спочатку — радше цікаво. Потім я просто звик. Це повторювалося так часто і, загалом, не становило жодної загрози, що лякатися було нічого. Лише один випадок вибивався з усієї цієї рутини: однієї ночі мене з кущів біля дороги покликала дівчина, яка вже кілька місяців мала бути мертвою. Я не пішов перевіряти, що там. Мені стало по-справжньому страшно, і я дременув так швидко, як тільки міг.

Мама не сприймала цього всерйоз і була впевнена, що ці “галюцинації” — усе через вплив комп’ютера і з часом мине. Татові було не до цього: він міг днями не бувати вдома: він важко працював, щоб годувати сім'ю.

Єдине, до чого мої батьки ставилися по-справжньому серйозно, — це релігія. І ще — до того, щоб я, не дай Боже, ніяк не контактував із нашими родичами, які займалися ритуальними практиками.

А такі родичі у нас були: бабуся Лука, яка жила на сусідній вулиці, і тітка Лора, мамина сестра, яка жила в іншому місті і яку я ніколи не бачив. Незважаючи на близьке сусідство, про бабусю Луку я знав мало — лише те, що вона займається ворожінням. Мені було заборонено навіть близько підходити до її дому, хоча самі батьки ходили її провідати досить часто.

Чи здавалося мені це дивним? Цілком. Але що поробиш? Коли ми ще діти, дорослі мають право на свої секрети й можуть пояснити все кількома словами: «Виростеш — зрозумієш».

У такі дні я сидів сам і уявляв, що, можливо, мені передалися якісь ритуальні вміння у спадок — ті самі, які переходять від ворожки до її доньки чи онуки, хоча я не був ні тим, ні іншим.

Переді мною лежали карти для ворожіння, і я намагався дізнатися своє майбутнє: чи буде в мене красива дружина, чи стану я багатим. Потім робив усілякі фокуси з дзеркалами: ставив одне навпроти іншого, між ними — свічку, і це нібито мало відкрити портал в інший вимір. Звісно, усе це було лише пустощами.

Ні ритуальних, ні магічних умінь я в собі так і не знайшов. Зате вони, здається, самі знайшли мене.

Одного дня я сидів удома над уроками, коли раптом відчув на собі чийсь погляд.

Спершу я подумав, що мені просто здалося: вдома я був сам, двері зачинені, та й галюцинації з голосами траплялися так часто, що, можливо, це відчуття погляду було просто доповненням до них. І все ж воно не зникало. Навпаки, з кожною секундою воно ставало виразнішим, ніби хтось стояв зовсім поруч і мовчки вивчав мене.

Я підвів голову й визирнув у вікно.

На вулиці стояла гарна молода дівчина в червоній хустці, дивилася просто на мене і посміхалася. Що я подумав у той момент? Що мені пощастило! Що ще може подумати підліток у свої тринадцять років, коли гарна молодиця сама прийшла до тебе додому і стоїть, дивиться на тебе в вікно?

Проте, на мій жаль, я не був дурним: я запідозрив неладне і вирішив не відводити погляд.

Вона мала цілком нормальний вигляд, гарний одяг, доглянуте волосся, білосніжну сукню. Але що довше ми дивилися одне на одного, то сильніше це відчуття розсипалося. Мені раптом здалося, ніби я опинився посеред найбільшого океану у світі — просто в самому центрі, далеко від берегів, човнів і будь-яких людей. А під мною була глибина, яка вимірюється сотнями тисяч кілометрів.

Я відвернувся.

Дівчина простояла так кілька годин, а потім різко розвернулася й пішла. Я занервував. Увечері розповів про все батькам, але вони, звісно, мені не повірили. Вирішили, що це чергова підліткова витівка, щоб отримати від них більше уваги.