Епілог

П’ять років потому.

Олеся.

Рік тому я закінчила університет. Червоний диплом в кишені та робота мене вже чекала. У мене не було проблем з пошуку роботи, бо практика в університеті дала про себе знати. Я працюю в ресторані су-шефом. І ця робота мені подобається. Мама сказала, що вона помилялась, коли я їй сказала, що йду вчитися на кухаря. Тепер вона гордо всім розповідає про мене, про мене як дочку та кухаря.

Що щодо особистого життя? У мене все супер, те літо змінило мене на сто вісімдесят градусів. Ми з Іваном разом. Я до нього приїжджала коли у мене був вільний час. Через рік як ми познайомились, а точніше наступного літа він зробив мені пропозицію. Моя відповідь була “так”. Цей хлопець змінив мене, змінив моє ставлення до життя. І сьогодні на нього очікує один сюрприз. Цей сюрприз називається “у нас скоро буде малюк”.

Зараз я знаходжусь на своїй улюбленій роботі. Моя зміна сьогодні не така як завжди. Сьогодні на кухні не має шеф-кухаря, тому за нього є я. Роздавши всім роботу, я вийшла подихати свіжим повітрям, трохи повело від запахів. Все ж вагітність дає про себе знати. Після я приступила безпосередньо до своїх обов’язків. У кухню зайшла адміністраторка. Вона покликала мене. Цікаво, що ж таке сталося, що мене викликали у зал? Комусь щось не сподобалось?

Я вийшла у зал та побачила... хто б це міг відволікти мене від роботи? Правильно тільки він, мій коханий. Приходить сюди майже щодня як на роботу, але адміністраторка завжди мовчить, коли я запитую з якого приводу я повинна вийти.

Я підійшла до коханого. Він поцілував мене у губи.

- Що на цей раз сталося?

- Хотів тебе побачити

- Кожен раз одне й теж саме. А оригінальніше нічого не міг придумати?

- Та вже придумав. Їдьмо зі мною

- Я взагалі-то працюю

- Нічого впораються без тебе

- Не думаю. Сьогодні на кухні я за шефа

- О, навіть так

- Уяви собі

- І все ж я тебе вкраду — він взяв мене на руки та поніс мене. Я пручалась як могла, але все безрезультатно. Він посадив мене у машину та пристебнув пасок безпеки, а після швидко сам сів. Іван натиснув на кнопку чим заблокував двері. Мені це стало не подобатись. І моя агресія дала про себе знати, а я так намагалась її позбутися.

- І навіщо ти все це робиш?!

- Зараз побачиш

Після його слів я тихо сиділа та дивилась у вікно. Не помітила як заснула. Прокинулась я від шепоту Івана. Він як завжди мене ніжно розбудив.

- Леська, ми вже приїхали — я розплющила очі. Іван допоміг мені вийти з машини. Ми стоїмо перед якоюсь будівлею.

- Ми я так розумію зараз у селі

- Правильно розумієш

- І, що це? — я показала на будівлю

- Прочитай вивіску — я підняла голову та почала читати.

- Ресторан “У Лесі”. І, що це означає?

- Це означає, що у тебе є ресторан. Що він твій — я подивилась на коханого та відкрила рот. Він подивився на мене.

- Закрий рота, а то ще муха залетить. Пішли у середину — ми зайшли у середину. Я роздивилась зал. Стіни у бежевому кольорі, висять жовті штори та ще стоять столики. Ну, куди ж ресторан без столів та стільчиків. Вони до речі знаходились, перевернутими на столах. І в залі я побачила Тараса й Антона.

- Нарешті ви приїхали

- Ми вас зачекались

- Хлопці, а що відбувається?

- Я бачу, ти їй нічого не розповів

- Ні. Вирішив, що сюрприз повинен залишатись сюрпризом до кінця

- Це твій ресторан. Ти тепер власниця цього ресторану

- Серйозно? — моєму здивуванню не було меж

- А, ти що думаєш що вивіска “У Лесі” просто так?

Хлопці мені розповіли свою ідею. Тепер зрозуміло куди це їздив Іван, що заходив до мене майже щодня. Ну що ж їх сюрприз вдався, але у мене є сюрприз особисто для коханого. Я подякувала хлопцям та попросила їх вийти.

- Вип’ємо кави?

- Ні, дякую. А тут є трав’яні чаї?

- Є. Для тебе тут все є — Іван почав готувати чай та каву, а я сиджу за стійкою та думаю як мені сказати про вагітність?

За декілька хвилин коханий поставив мені чашку з чаєм, а собі з кавою. Я подивилась на Івана та почала розмову.

- Іване, пам’ятаєш ми з тобою обговорювали одну тему дуже довго, сперечались ще

- Пам’ятаю. Я ще тоді сказав, що сім’я без дитини, то не сім’я

- Я повністю з тобою згодна

- А тоді згодною не була

- Ну, я змінила своє рішення. Ти дійсно правий

- До чого ця розмова?

- До того, що я вагітна — Іван подивився на мене, посміхаючись.

- Серйозно?

- Так. Сто відсотків правда — я витягла з сумочки, яку встигла схопити перше фото нашого малюка. Показала коханому, він дивився на фото декілька хвилин, застигнув, так би мовити.

- Невже ми станемо батьками?

- Так, вже скоро, бо це вже закінчується другий місяць вагітності — Іван встав та не задумуючись схопив мене та почав кружляти.

Іван.

- Ну, що все готово для відкриття?

- Так. Кухня вже облаштована

- Зал теж як цукерка

- Тоді я за Леською поїду

- Давай швидко, а то ми всю пляшку віскі вип’ємо, яка повинна бути для ірландської кави

- Не встигнете — я почав сміятись.

Я швидко сів в машину та поїхав у ресторан в якому моя кохана працює. Я її кожен день відволікаю від роботи та це її бісить. Мене теж би це бісило та нічого не вдієш, якщо я дуже сумую за нею. Кожен день що і робить працює. У мене таке враження іноді складається, що вона робот. Леська взагалі не втомлюється.

Вона мені якось розповідала, що шефа її підлеглі взагалі не бояться, а ось її, як су-шефа, який по суті знаходиться посадою нижче бояться. У цьому вся моя Олеська, з одного її погляду можна зрозуміти, що щось тут не правильно. Знаю це, бо неодноразово проходили. Але я її люблю, тому на її таку агресію не звертаю уваги. Вона думає, що вона її позбулася, але ні. Мені зі сторони видніше, що агресія у неї є. Її вже нікуди не подінеш, ось така вже риса характеру. Як мені казала тітка Аліна, агресія у Лесі з самого її народження.