16 глава "Кінна прогулянка"

Олеся.

Прокинулась я від головного болю, за вікном вже світає. Непогано так посиділи у друзів Івана. Тарас та Антон весь час дивились на мене. Було з самого початку зрозуміло, що вони будуть на мене саме так дивитися. Весь час намагалися поставити мене не в зручне положення своїми питаннями та дякую Івану, що він їх зупиняв. Типу “Досить їй ставити такі запитання”, “У вас більше тем не має, щоб поговорити” і все тому подібне. Комфортно мені було у такій обстановці? Не дуже. Та відповідати на такі різкі питання я могла. Останню фразу яку вони почули від мене, коли ми вже розходились була “Дівчат собі знайдіть, щоб на мене більше так не залипати”. Іван посміявся з цих слів та був згоден з ними. А друзі Івана навіть сказати нічого не змогли, бо ж я права і вони це розуміють.

Я встала з ліжка, переодяглась та пішла на вулицю. По дорозі до виходу, заглянула у кімнату Івана. Він лежить на ліжку, зігнувся калачиком, бо він не вкрився пледом, тому холодно. Я тихенько зайшла у його кімнату, взяла плед та вкрила його. Іван навіть не поворухнувся. Я вийшла з його кімнати, а після на вулицю. Так рано я ще ніколи не виходила на вулицю, тому не подумала, що може ще бути прохолодно. Я швиденько вмилась та зайшла у хату, почала робити собі ліки. І раптом побачила, що на кухню зайшла тітка Поліна. Вона вже одягнена як завжди ходить вдень.

- Чому так рано встала?

- Голова дуже болить. Ось вип’ю ліки проти похмілля та піду спати

- Багато випили?

- Достатньо, щоб потім голова боліла

- Я так і зрозуміла

- А ви чому так рано встали?

- Я завжди прокидаюсь о п’ятій. Звичка вже і нічого з цим не поробиш

- Зрозуміло — я випила ліки — піду ще трохи посплю

- Так, звісно

Я випила ліки та пішла спати далі.

Прокинулась я від голосу Івана. Я навіть не почула як він зайшов у кімнату, що дивно, адже сон чутливий.

- Прокидайся, маленька — я повернулась до нього — як себе почуваєш? Мама казала, що ти вставала, ліки якісь пила

- То були ліки проти похмілля. Голова боліла. А ти як себе почуваєш?

- Зрозуміло. Нормально — я сіла на ліжко та подивилась на годинник, зараз вже одинадцята.

- Чому ти сьогодні на роботу не пішов?

- Я подзвонив, сказав, що почуваю себе погано

- Брехло

- Чому?

- Я ж бачу, що з тобою все добре

- Ну, так. Просто, хочу з тобою час провести

- Як приємно — я поцілувала його у щічку — а раніше б напевно що тікав на роботу якомога далі від мене

- Саме так все і було — я почала сміятись. І, дійсно наші стосунки змінились. Мені це подобається, швидше за все Івану теж — ти ж пам’ятаєш, що ми сьогодні будемо робити?

- Як останні декілька днів допомагатиму тобі

- Не тільки. У нас на сьогодні запланована кінна прогулянка

- Ах, я й забула

- А зараз і справді треба працювати. І ввечері підемо на кінну прогулянку

Я встала привела себе у порядок, ми з Іваном випили каву та пішли працювати. Я дійсно допомагаю Івану по господарству. Він каже, що я добре все роблю. І якби не я він вдвічі довше робив, те, що ми робимо разом.

Після того я приготувала обід. Тітка Поліна тепер знає, що я вмію готувати, бо декілька днів поспіль готувала саме я. І вона мене похвалила. Сказала, що мені дійсно треба стати кухарем та слухати маму мені не треба. Ось ці слова мене вразили. Цікаво, а як би мама відреагувала на ці слова? Тітка Поліна переконала б мою маму, що мені дійсно варто вчитися на кухаря?

Приготувала сьогодні я на обід простенький супчик та зробила грінки. Ми пообідали, тітка Поліна пішла до сусідки, а я залишилась дома з Іваном.

- Що будемо робити?

- Можемо прогулятись, а після візьмемо коней та підемо на кінну прогулянку

- Хороша ідея

Ми вийшли з хати та пішли у сторону озера. Ми йдемо вулицею тримаючись за руки.

- Треба буде тобі якось приїхати до мене, у Київ. Покажу тобі столицю

- Було б чудово. Думаю, що буде така нагода, адже ти не весь час будеш приїжджати у село

- Так, це правда. Сподіваюсь я складу іспит. І все ж буду вчитися у тому інституті

- Я впевнений, що так воно і буде

Гуляли та розмовляли ми довго, а після пішли у ту сторону, де Іван бере коня, щоб піти на кінну прогулянку. Ми підійшли до якоїсь хатинки. З неї вийшла якась дівчина.

- Привіт, Іване. Пройшов взяти коня?

- Привіт, так, але на цей раз хочу взяти двох

- Без проблем — дівчина подивилась на мене — а це я так розумію Олеся

- Так. До речі, Олесю познайомся, це моя однокласниця Мирослава

- Приємно познайомитись

Ми взяли коней та пішли на прогулянку. Я сіла на коня. Іван зрозумів, що я почала нервувати. Тому він почав мене заспокоювати, сказав, що все добре, що хвилюватись мені не треба.

Іван.

Розмова хлопців з Олесею мені не подобалась. Я всіляко намагався, щоб вони від неї відчепились і це таки вийшло. А остання фраза Олесі мені сподобалась, бо вона таки права. Їм вже час знайти своїх дівчат.

Зараз я з Олесею на прогулянці. Вирішив, що трохи поведу коня, поки Олеся до нього звикне, а після разом прокатаємось.

Олеся спочатку нервувала і це зрозуміло чому. Вона вперше ось так сидить на коні. Коли вона вже перестала хвилюватись та розслабилась, то запитала про Мирославу. Довелось розповісти, що саме з нею я зустрічався, але тепер у нас просто дружні стосунки. Мирослава тим більше заміжня з тим хлопцем з яким цілувалась на випускному. Та те в минулому, зараз у мене є Леська. Прокатались ми на конях, Леся сказала, що їй сподобалась така прогулянка. А після пішли у наше таємне місце. І не важко зрозуміти, що ми там робили. А завтра знову робота. І Леську я побачу лише ввечері, що сумно.