15 глава "Таємна хатинка"

Олеся.

Я прокинулась, подивилась на годинник. Вже дванадцята, Іван вже дві години як працює. Я вийшла вмитись. У дворі була тітка Поліна. Вона подивилась на мене.

- Як погуляли в Антона?

- Добре. Змінила своє враження про хлопців. Виявились приємними — вирішила збрехати, адже що я скажу? Я спала в обіймах вашого сина в якійсь хатинці, про яку ви ні сном ні духом. Це буде дивно.

- Це добре

- Я після сніданку пройдусь, прогуляю, якщо ви не проти

- Ні, не проти, але в будь-якому разі будь обережніша. У нас тут як виявляється, що цигани ходять

- Гіпнозують людей — додала я

- Отож. А на тобі багато, що можна взяти

- Зрозуміла, я все зніму та залишу дома — я посміхнулась та зайшла у хату. Поснідавши грінками з кавою, я зняла всі прикраси як сказала тітці Поліні.

Після взяла все необхідне, щоб облаштувати хатинку. Сховала все у сумочку, яку завжди беру з собою, тому було не дивно, чому я з нею пішла. По дорозі до хатинки зірвала польові квіти. Я захотіла поставити їх у хатинці на столі. Прийшла доволі швидко, запам’ятати дорогу мені легко, у мене немає топографічного кретинізму. Відкрила хатинку, Іван показав, де ховає ключі. Перше, що зробила витягла ганчірки, знайшла пляшку трохи її протерла, щоб була чиста та порізала, зробивши її ніби вазою. Налила воду, яку принесла та поставила квіти на стіл. Після трохи підмела. Поприбирала на задньому дворику, чесно було трохи страшно, адже ліс близько. А знаючи, що там може відбуватись це страшно аж до мурах по шкірі.

Загалом трохи прибрала, квіти у вазі на столі. Цікаво, а як відреагує Іван, коли побачить це?

Я повернулась додому. На годиннику вже третя година. Я вирішила знайти тітку Поліну, щоб допомогти чимось, але у дворі я її не знайшла та в хаті її теж не має. Хм, дивно. Я зайшла у кімнату, вирішила трохи полежати. І здається заснула.

Прокинулась я від голосу Івана.

- Маленька, прокидайся

- Звідколи я стала для тебе маленькою?

- Звідтоді як ти сюди приїхала

- А, ну так, я ж молодша за тебе — я закотила очі

- О, знову цей погляд

- Так ми ж дома — Іван через ці слова почав сміятися — до речі, може підемо...

- Давай — перебив мене Іван, зразу зрозумів про що я хотіла сказати

Ми вирішили, щоб тітка Поліна нічого не зрозуміла, я піду першою, сказала, що хочу ще прогулятись. А після пішов Іван, сказавши своїй мамі, що йде назад на роботу, бо його кличуть.

Ми зайшли у хатинку, Іван її роздивився.

- Я бачу, ти тут була за моєю відсутності

- Так, була. Трохи прибрала — я посміхнулась

- Це видно, навіть квіти є. Цю Олесю я не впізнаю. Дівчино, а ви хто? І де та Олеся яку я знав?

- Ей ти...

Я намагалась його штовхнути та він підтягнув мене до себе та поцілував мене у губи. Ми почали цілуватись та швидко опинились на дивані. Я навіть не помітила як. І знову опинилась у міцних та теплих обіймах Івана.

- Ось так би й лежав з тобою цілий вечір

- Прям от так цілий вечір

- Так, моя маленька — він ще більш притиснув мене до себе.

- А, що там у тебе на роботі?

- О, у ветеринара цікава робота. Особливо тоді, коли треба зробити медичну процедуру тому, хто тебе не розуміє

- Ну, так. А кого саме лікуєш?

- Коней, корів... ти до речі каталась на конях?

- Ні, ніколи

- То у мене є пропозиція, завтра піти на кінну прогулянку, якщо як і обіцяла навчиш мене малювати

- А я й забула про це. Навчу і можемо почати прям зараз

- Зараз? У тебе є олівці, альбом?

- Є олівці та блокнот. Завжди у мене в сумочці. То як?

- Помалюймо

Ми встали, одяглись. Ми сіли за стіл, я почала вчити малювати Івана.

Іван.

Я здивований, що Олеська так поступить, прийде без мене та наведе порядок. Вона ж не наймалась, щоб працювати. Олеся змінилась і ця фраза напевно вже не про неї.

А мені вдалось взяти вихідні дні на час поки Олеся буде тут. Думаю провести їх з нею. Завтра підемо на кінну прогулянку, після завтра підемо на озеро. І весь час будемо гуляти. І мені не важливо, що скаже на це мама. Вони як я зрозумів з тіткою Аліною на пару сплять та бачать аби ми були разом.

- Молодець у тебе добре виходить малювати

- Ну, не так як у тебе

- Ти ж тільки почав, а я вже давно малюю

Помалювавши хвилин двадцять, ми вирішили піти до Тараса. Він дзвонив та сказав, що вони з Антоном зараз у нього дома. Я вмовив Олеську піти до них. Бо перше спілкування Олесі з хлопцями було напружене, адже майже гола Олеся з ними розмовляла. А вони дивились на неї з широко відкритими очима.

Ми зайшли у хату до Тараса. Він зразу нас повів у кухню, де вже за столом сидів Антон. А на столі стоїть чотири пляшки пива, якась закуска та карти. Наш звичайний набір для зустрічі.

- Проходьте, сідайте — Леся сіла біля мене.

- Олесю, гарно виглядаєш

- Дякую

- Але в купальнику виглядаєш більш привабливою

- І, що ти цим хочеш сказати? Хочеш, щоб я пішла переодягнулась?

- Якщо тобі не складно...

- Складно. Ви на мене вже надивились, очі відвести від мене не могли

- А, ти зла

- Не треба мене було провокувати

- Так, тихіше. Ви взагалі то розмовляєте з моєю дівчиною — сказав я, хлопці роти повідкривали

- Ви почали зустрічатись?

- Уявіть собі — коронна фраза Олесі. І вона мене вже смішить.

Хлопці нічого не відповіли. Мабуть, не знали що сказати. Тарас роздав карти, ми почали грати. Зіграли три рази і я зрозумів, що моя Леська добре грає у дурня. Вона тричі перемогла. Хлопці були здивовані та я теж якщо чесно. А Олеся сиділа та тільки сміялась з наших виразів облич та всієї цієї ситуації.

- Звідки у тебе такі навички гри у дурня? — запитав Антон

- Спілкування з Ігорем не пройшло даремно, хоча наші стосунки це було жахіття