8 глава "Повернення"

Іван.

Трохи постоявши на пероні і подивившись як від нього віддаляється поїзд, я пішов додому. Нехай Олеся робить, що хоче. Хоче їхати, нехай їде. Але мені щось підказує, що я її ще побачу.

Прийшов додому. Мами ще не було дома. Можливо пішла на цілий день на роботу або зайшла до подруги у гості, хтозна. Я зайшов у хату і пішов до себе у кімнату. Ліг на ліжко і заплющив очі. День сьогодні “цікавий”, що словами не передати. Ненависть дівчини вимотала мене.

Здається я задрімав, бо прокинувся я через те, що почув як закрились вхідні двері. Я підхопився і вийшов зі своєї кімнати. У коридорі з сумкою стояла Олеся. І все ж як відчував, що побачу її.

- О, кого я бачу — сказав я — все ж повернулась?

- Угу — дівчина подивилась на мене сумним поглядом, наче зараз розплачеться — згадала, що не маю ключів від квартири

- Яка прикрість — відповів я і посміхнувся. Та щось мені здалось, що Олеся зараз не налаштована на таку різку розмову, яка була у нас дві години тому, бо дуже засмучена. Засмучена тим, що втекти не вдалось. І дійсно яка прикрість.

Вона пішла до себе у кімнату, у якій напевно ще у повітрі літав запах її парфум. І хоча він різкий, але приємний.

А я в цей час почав готувати обід. Мама попросила аби я приготував на обід суп. Я одягнув навушники з музикою та почав його готувати. Нарізав м’ясо, овочі. Поставив варитись бульйон. І тут раптом я відчув, що позаду мене хтось стоїть. Я повернувся. Позаду мене стоїть Олеся. Одягнена не як завжди у якусь яскраву сукню. А у сірі джинсові шорти та коричневу футболку, на якій було намальоване серце. А її волосся заплетене у косу. На обличчі ніякого макіяжу, та й запаху парфуму не відчувалося. Щось дивно.

- Налякала мене, не треба так підкрадатися

- Та я наче нормально підійшла — відповіла вона мені спокійно — що готуєш?

- Суп, а, що?

- Може тобі допомогти? — від її запитання я ледве рота не відкрив.

- Та, ні. Не треба. Йди відпочивай. Це у тебе добре виходить

- Чого ти так зі мною розмовляєш? — запитала вона мене і сумно на мене подивилась.

- А як з тобою говорити? Я ще пам’ятаю ті слова, які ти мені сказала декілька годин тому

- Вибач... сама не знаю, що на мене найшло... хоча знаєш, а як по-іншому мені треба було реагувати, коли ти мене закрив у хаті?

- Так, це була моя помилка. Треба було здогадатись, що ти знайдеш вихід як вийти на вулицю...

- Отож бо — Олеся сіла за стіл

- Ну, добре. Якщо хочеш допомогти — я подивився на стіл — наріж цей хліб і розстав тарілки

У хату зайшла мама. Вона подивилась на нас.

- Привіт. Як ви тут?

- Нормально — сказав я. Я вирішив не казати мамі про невдалий від’їзд Олесі. Не хочу, щоб вона це знала.

- Обід готовий?

- Майже. Ось Олеся допомагає розставляти тарілки і різати хліб

- Ну, добре. Я піду переодягнусь і вийду до вас — мама пішла у свою кімнату. А я подивився на Олесю.

- Не кажи моїй мамі про те, що сталося

- Я й не збиралась. Їй краще це не знати, бо розповість моїй мамі, а вона у мене погано реагує на такі речі

- Добре. Вже нарізала хліб?

- Так. І тарілки вже на столі стоять

- Це добре — я поставив каструлю на підставу, яка лежить на столі. І почав наливати у тарілки цей суп. До нас вийшла мама вже переодягнена у домашній одяг. Ми всі сіли їсти.

- Як робочий день пройшов?

- Добре. У мене взагалі з завтрашнього дня відпустка починається

- Так це добре

- Ще й як, — сказала мама — бо так втомилась

Олеся.

Я йшла додому і думала про те, що сьогодні було. Не правильно це все... не правильно. Як і з моєї сторони так і з сторони Івана. Він не правильно зробив коли мене замкнув у хаті. Він спровокував мене на ту дію. Але про це мабуть не подумав. Коли я повернулась Іван почав зі мною розмовляти так само як і я з ним до цього розмовляла. Це так не приємно. І на мить подумала, що це образливо. Тому постараюсь не розмовляти з ним таким тоном. Сподіваюсь він теж не розмовлятиме зі мною так само і буде відповідати мені спокійно.

Пообідавши чи вже повечерявши, не знаю, бо була вже п’ята година. Я пішла до себе в кімнату. Вирішила не пропонувати свою допомогу, не хочу почути таку ж саму відповідь, яка була до того як ми сіли їсти.

Я лягла на ліжко і розвернулась до стіни. Взяла телефон, зайшла у соціальну мережу. І побачила фотографії подруг. Весело їм там, не те, що мені. Я побачила фотографії з пляжу, з ресторану та з дискотеки. Дівчата полюбляють дискотеки та взагалі нічне життя. Ми з ними кожні вихідні на дискотеках бували. А тепер це літо стало виключенням, але тільки місяць... сподіваюсь, що тільки місяць. І він нарешті скоро закінчиться. Залишилось якихось два тижні і нарешті свобода... точніше ні. Попереду ще іспити. А після них дійсно свобода.

Я почула як в двері моєї кімнати хтось постукав. Я сіла на ліжко.

- Входьте

В кімнату зайшов Іван. Він подивився на мене і посміхнувся.

- Що робиш?

- Нічого

- Я пропоную піти зі мною на озеро

- Ні, дякую... була я сьогодні на озері. Мені того вистачило

- Ну, як хочеш — Іван вийшов з кімнати. А я знову лягла на ліжко. Ти дивись, а зараз він мені сам пропонує піти на озеро. Не хочу, краще полежу на ліжку. Буду малювати. Я дістала свій блокнот, в якому я малюю і олівці. Малювання це моє хобі ще з дитинства. Ніколи не ходила у школу малювання, сама навчилась малювати.

Подумала, а, щоб мені такого намалювати і враз у мою голову прийшла ідея, що саме хочу намалювати. Тому я не витрачаючи часу почала малювати.