6 глава "Розмова"

Іван.

Я вийшов з двору, щоб не дратувати дівчину. Вирішив поки набрати воду з колодязя. У Олесі явно щось сталося, але говорити вона не налаштована зовсім. Думаю, що поговорю з нею трошки пізніше. Сподіваюсь вона мені розповість що сталося, відкриється так сказати.

За декілька хвилин зайшов у двір з повними відрами води. Проходячи повз гойдалку побачив, що Олеся заснула. А на вулиці така спека, що мені стало страшно, аби вона тільки тепловий удар не схопила. Я поставив відра на землю. Взяв Олесю на руки. Вона така легенька як пушинка. Я поніс дівчину у її кімнату. Зайшов і поклав її на ліжко. Вже збирався виходити з кімнати, як побачив, що її комп’ютер включений і відкритий якийсь чат. З якимось хлопцем на ім’я Ігор. Я почав читати їх листування, хоча знаю, що це не правильно. Що чужі листування читати не можна. Так ось чому у неї настрій зіпсований. Ну і придурок цей Ігор. Я так би з дівчатами ніколи не говорив. І такі грубі слова не писав. Це образи!

Я закінчив читати і вже виходячи з кімнати помітив, що Олеся її трохи облаштувала. Красиво прикрасила. Адже ця кімната у нас є гостьовою і ми з мамою її не прикрашали зовсім.

Я вийшов на вулицю, взяв відра і заніс їх у хату. А після почав робити освіжаючий напій. Завжди роблю влітку напої по типу лимонаду. За декілька хвилин я почув, що двері кімнати закрились. На кухню вийшла Олеся. Вона подивилась на мене.

- Як я опинилась у хаті?

- Я тебе заніс, бо на вулиці стало спекотно

- Дякую

Це здається перше хороше слово, яке почув від неї.

- Будеш лимонад?

- А у вас є заспокійливі чаї?

- Є. Зробити?

- Так — Олеся сіла за стіл.

- Так що у тебе сталося? — я зробив вигляд наче нічого не знаю. Поставив чайник грітися і взяв трав’яний збір і кинув у заварник.

- Тобі справді цікаво знати?

- Цікаво

- Зустрічалась з одним хлопцем. Сьогодні написав, що типу скучив і все тому подібне. Вибачався. А після того як я написала йому, що не пробачу, накрив мене матами... придурок — дівчина закрила руками очі. Наче знову плакати почала. Але мені це здалось, бо вона зразу їх прибрала. А після посміхнулась — та ну його до чорта. Не хочу через нього плакати

- Ось і правильно. До речі, ось твій чай — я поставив чашку з трав’яним чаєм на стіл. Після налив собі лимонад і сів за стіл до Олесі.

Дивлюсь на неї, і думаю, як же можна було кинути таку красиву дівчину, нехай з таким нестерпним характером. Хоча може я і помиляюсь. Ми почали пити чай і лимонад. Просто сиділи мовчки і дивились один на одного. Не хотів їй задавати якихось питань, бо не зрозуміло як вона на них відреагує.

Олеся.

Після трав’яного чаю я заспокоїлась повністю. Іван пішов далі щось робити. А я залишилась на кухні одна. Просто сиділа і дивилась в одну точку. Раптом почула, що мій телефон задзвенів. Я взяла слухавку. І почула голос Вероніки.

- Привіт, подруго

- Привіт

- Ти обіцяла подзвонити. А не подзвонила. У тебе щось сталося?

- Ні. Все добре. Просто забула

- Як там справи в селі?

- Нудно. Дуже нудно. Не знаю навіть чим себе зайняти. А ви як там?

- Ми з Зоєю тільки що прийшли з магазину. Купили багато цікавих речей. Навіть тобі дещо купили

- Що саме?

- Секрет. Зоя сказала, що коли ти приїдеш тоді і дізнаєшся

- Ну, як завжди. Зоя в своєму репертуарі — я почала сміятися

- І не кажи. Але якщо тобі дуже цікаво, то можу сказати

- Дуже цікаво, кажи

- Ми тобі купили сукню. Тільки Зої не кажи, що ти знаєш про сукню

- Добре. А як хоч ця сукня виглядає?

- Зараз фото скину

- Чекаю — цікаво, яку там мені сукню купили дівчата. Знаю, що у них смак є. Вибирають тільки стильні речі.

- Ну, тоді передзвоню — подруга поклала слухавку. І через декілька хвилин прислала фото сукні.

Я почала роздивлятись фотографію, яку надіслала мені подруга. Сукня виглядає чудово. Вона жовтого кольору, колір плавно переходить у червоний. Сукня по вигляду до п’ят, що напевно доведеться одягнути туфлі на високому каблуці. Обожнюю такі сукні. Сюди ж у село я свідомо не брала такі сукні, хоча у мене таких багато. Я коли збирала речі, подумала, “А куди я їх буду одягати?” Тому взяла тільки коротенькі сукні.

Я побачила, що мені знову подзвонила подруга. Я взяла слухавку.

- Ну, як тобі сукня?

- Вона чудова. Мені подобається. А собі ви щось купували?

- Так. До речі, наша однокласниця Марина одружується у серпні. Запросила нас на весілля. Передавала тобі привіт і запрошення

- Дякую, але чому вона мені не подзвонила?

- Сказала, що у неї немає твого номеру. Напевно забула попросити... не знаю

- Ну, добре. Дякую їй за запрошення

Після розмови з подругою я вийшла на вулицю. У дворі нікого не було. Тітка Поліна пішла на роботу рано. А де подівся Іван не зрозуміло. Я вийшла з двору і подивилась на дорогу. Там теж нікого, ні однієї живої душі. Таке відчуття, що село вимерло і я залишилась тільки одна. В іншу сторону, там де був город вирішила не йти. Подумала, що немає сенсу туди йти, бо що там можна робити при такій спеці. Тому я знову зайшла у хату і пішла у свою кімнату, сподіваючись, що найближчим часом Іван з’явиться. Хоча він мене трохи дратує, але коли хтось біля мене я не відчуваю, що залишилась сама. Але зараз саме таке відчуття у мене є.