11 Заборонений Ліс

Паніка стискає горло міцніше за будь-яке закляття. Я гарячково обпорпую весь свій гуртожиток, але Боні немає. На підвіконні — лише залишкова гаряча магія і клапоть темно-синього оксамиту з вишитим сріблом гербом Копленів.

«Він у лісі... Вінето... тут якісь тіні...» — слабкий, обривчастий імпульс у моїй голові відзивається болем у скронях.

Цей виродок Шульц переступив усі межі.

— Тримайся, Боню, — ціжу я крізь зуби, вихоплюючи з кутка горобинову мітлу.

Я не біжу до ректора, не кличу викладачів — на це підуть години, а з Боні за цей час зроблять опудало. Я вистрибую прямо з вікна гуртожитку. Горобинова мітла підхоплює мене миттєво, слухняно і люто, ніби відчуваючи мій гнів. Ми пробиваємо напівпрозору плівку захисного купола Академії та на божевільній швидкості пірнаємо в густу, похмуру зелень Забутого Лісу.

Тут панує вічні сутінки. Дерева-гіганти переплітаються кронами, а повітря пахне пліснявою, дикою магією та небезпекою. Я орієнтуюся лише на слабку ментальну нитку, що пов'язує мене з моїм компаньйоном.

— Попалася, пташко, — лунає згори самовдоволений голос.

З-за гігантської крони древнього дуба виринає Шульц на своїй дорогих, ідеально полірованій ясеновій мітлі. Поруч із ним — троє його вірних дружків.

— Де Боня, Шульце?! — я різко гальмую в повітрі, і горобинова мітла піді мною сипле червоними іскрами, готовлячись до бою.

— Твій огидний пацюк у надійному місці, — вишкіряється він, зупиняючись за кілька метрів. — Ти думала, що зможеш викручуватися вічно, Вінето? Грати в примхливу панночку? Ні. Ти підеш зі мною зараз же, підпишеш згоду на шлюб, і тоді — можливо — я поверну тобі твою іграшку. А якщо ні...

Він змахує рукою. З густих кущів під нами лунає моторошне, низьке гарчання. Простір розриває густий сморід сірки.

З хащів у повітря злітає грифон-скривдник — напіввовк, напівхижий птах, обвішаний темними приборкувальними рунами. Його очі затягнуті кривавою плівкою — Шульц спеціально розлютив тварюку і підпорядкував своїй волі.

— Ой, здається, на тебе напав дикий монстр! — фальшиво-занепокоєно вигукує Шульц. — Я, звісно, врятую тебе, наречена... але лише після того, як ти на колінах благатимеш про допомогу і приймеш мою обітницю!

Грифон видає пронизливий крик і стрімко кидається на мене, розкриваючи величезні дзьоб і пазурі.

— Дорогу в пекло тобі вкажи! — кричу я.

Замість того щоб ухилятися чи чекати «порятунку», я витискаю з горобинової мітли максимум. Вона ривками кидається назустріч хижаку. Вітер б’є в обличчя, пазурі грифона пролітають за міліметр від моєї щоки, роздираючи комір мантії.

Шульц посміхається, чекаючи на мою паніку. Але в моїх грудях замість страху спалахує той самий крижаний, прадавній гнів.

Я розвертаю мітлу в божевільному віражі, опиняючись прямо над спиною тварюки. Я витягую руку forward і направляю в голову грифона не просто магічний удар, а чистий, сконцентрований смертельний імпульс.

«Умри!»

Темна хвиля виривається з моїх пальців. Грифон на льоту заходиться судомою, його очі гаснуть, і він каменем падає вниз, замертво перевертаючись у повітрі.

Шульц витріщає очі, його посмішка сповзає: — Що за...

Але це лише початок.

Я відчуваю, як у моїх жилах закипає некромантія крові. Я не даю туші монстра впасти на землю. Я простягаю обидві руки, і з моїх долонь вириваються синяво-чорні, кістяні батоги магії. Вони впиваються в мертве тіло грифона прямо в повітрі!

Зелені вогники спалахують у його мертвих очницях. Зламане крило випрямляється із жахливим хрускотом. Мертвий грифон зупиняє падіння, змахує шкірястими крилами і... слухняно розвертається, розкриваючи пащу вже в бік самого Шульца!

— Воно... воно ж мертве! — верещить один із дружків ван Коплена, в паніці розвертаючи свою мітлу геть.

Шульц блідне так, ніби сам побачив смерть. Він гарячково вихоплює паличку, але його ясенова мітла тремтить під ним. Мертвий грифон під моїм колом контролю видає глухий, неземний рик і кидається на Шульца, збиваючи його з верхотури!

— Вінето, зупини це чудовисько! — лепече Шульц, падаючи на нижчі гілки й з розмаху врізаючись у стовбур дуба. Його дорогоцінна мітла тріскається навпіл.

Я плавно опускаюся на мертву тварюку, стоячи на її спині, як темна королева.

— Де Боня? — питаю я крижаним голосом, і грифон під моїми ногами клацає дзьобом біля самого обличчя Шульца.

— У... у клітці! Біля старого вівтаря! На землі! — горланить Ван Коплен, закриваючи голову руками від страху.

І в цей момент простір над лісовою галявиною розривається спалахом сліпучого золотого полум’я.

Повітря стає гарячим і щільним. Золотий вихор буквально випалює залишки моєї некромантичної магії, мертвий грифон знову перетворюється на звичайну тушу й розсипається попелом, а мене прямо в повітрі підхоплює потужна сила.

Рейнхард.

Він з'являється нізвідки, зависаючи в повітрі без жодної мітли — на чистій, нищівній магії Альфи. Його чорний плащ розвівається, а в золотих очах лютує такий гнів, що навіть столітні дерева навколо здаються крихітними.

Він оглядає зляканого, закривавленого Шульца, що висить на гілці, а потім переводить погляд на мене.

— Спадкоємець ван Копленів, — пролунав голос Рейнхарда, від якого забриніли листочки на кущах, — ви щойно вчинили напад на адептку Академії та вивели небезпечного хижака з-під контролю. А також... зруйнували магічне майно закладу.

— Вона... вона некромантка! Вона оживила грифона! — заїкаючись, кричить Шульц, вказуючи на мене тремтячим пальцем.

Рейнхард повільно підлітає ближче до Шульца, випромінюючи таку ауру тиску, що ван Коплен ледь не втрачає свідомість.

— Ви п'яні чи просто божевільні від страху, ван Коплен? — карбує ректор кожне слово, змушуючи Шульца стиснутися. — Адептка фон Хоф використала захисний ілюзорний артефакт вищого рівня, який я особисто їй видав для самозахисту. А от ваша поведінка... це прямий привід для виключення та трибуналу Ради.