10.1

Я затамовую подих. Його слова застрягають у повітрі між нами, а дотик гарячої долоні на талії спалює крізь тканину мантії. Я вже відкриваю рот, щоб запитати, що саме він має на увазі, але Рейнхард першим опановує себе.

Він повільно відпускає мою талію, залишаючи після себе лише відчуття раптового холоду, і повертає собі звичний суворий вигляд.

— Не запізнюйся на заняття, Вінето, — мовить він, і його голос знову стає стриманим, хоча золотий відблиск в очах видає приховане хвилювання. — І пам’ятай: чекаю тебе сьогодні о дев’ятій вечора в моєму кабінеті. Почнемо з того, що навчимо тебе не ставати здобиччю для власних сплесків магії.

Рівно о дев’ятій вечора я стою перед масивними дубовими дверима ректорського кабінету. У коридорах Академії панує напівтемрява, а за вікнами затихає вечірній замок.

Коли я заходжу, Рейнхард чекає на мене біля каміна. У кімнаті горить лише декілька свічок, відкидаючи довгі тіні на стародавні фоліанти та артефакти.

— Заходь і зачини двері, — каже він. — Нам потрібно не просто запечатати твою некромантію, а й зрозуміти, чому вона прокинулася саме зараз. Твій рід приховував цей дар століттями. І те, що ван Коплени про нього дізналися, — не випадковість. Хтось передав їм архівні записи вашої сім'ї.

Я замираю від здогадки: — Мій опікун?

— Гаролд занадто дурний і жадібний, щоб знайти такі папери сам, — Рейнхард підходить ближче. — Його хтось направляє зсередини Академії. Хтось із викладачів чи Ради, хто має доступ до таємних архівів. Ми мусимо знайти цього ляльковода, перш ніж вони змусять тебе розкрити дар публічно.

Детективна нитка розгортається на моїх очах, але перш ніж я встигаю розпитати більше, він вказує на круглий ритуальний стіл у центрі кімнати.

— Навчання перше: контроль і злиття, — каже він, стаючи навпроти мене. — Некромантія реагує на сильні емоції — страх, гнів, бажання. Щоб підпорядкувати її, ти повинна навчитися контролювати свій магічний центр у присутності сильного джерела енергії. У даному випадку — мене.

Він простягає обидві долоні й кладе їх поверх моїх. Його шкіра палає, а крізь його пальці в мої канали вливається потужна, домінуюча сила.

— Заплющ очі, Вінето, — шепоче він, нахиляючись так близько, що його подих торкається моєї щоки. — Відчуй, де саме ховається твоя темна магія.

Я намагаюся зосередитися, але від його близькості серце починає шалено калатати. У відповідь на це мої руки спалахують тими самими синяво-чорними нитками некромантії, які намагаються вирватися й вступити в бій із його золотою силою.

— Ні, не чини опір, — цідить він, його голос стає хрипким. Він робить крок уперед, буквально притискаючи мене до краю столу. Його одна рука піднімається до моєї шиї, пальці лягають на пульсуючу жилку, щоб зафіксувати мій магічний потік. — Ти повинна довіритися мені. Впусти мою магію.

Напруга в кімнаті стає просто нестерпною. Синяво-чорні й золоті іскри сплітаються між нашими тілами у справжній магічний вихор. Я відчуваю, як його вовчий рід — сильний, альфський, дикий — відгукується на мій темний заклик. Його зіниці розширюються, закриваючи золото райдужки.

— Рейнхард... — ледь чутно шепочу я, втрачаючи контроль над власністю дихання.

— Ти зводиш мене з розуму, Вінето, — тихий видих, і він більше не стримується.

Він нахиляється й накриває мої губи своїми.

Це не м’який чи обережний поцілунок — це вибух. У ньому стільки накопиченого голоду, пристрасті й чистої альфської владності, що в мене перехоплює подих. Його рука на моїй шиї міцнішає, друга рука стискає мою талію, притягуючи впритул до себе. Магія навколо нас спалахує з потрійною силою: синяво-чорні нитки моєї некромантії слухняно обгортають його золотисте сяйво, зливаючись у єдине ціле.

Коли він повільно відсторонюється, лишаючи між нашими губами якісь міліметри, його дихання таке ж важке й збите, як і моє.

— Ось так... — оксамитовим, пропливним голосом шепочу він, дивиться мені в очі, де палає той самий темний вогник.