10 Перший політ

Наступний ранок зустрічає мене сліпучим сонцем і відносним спокоєм. Згадка про нічні події в бібліотеці та обіцянку Рейнхарда навчати мене особисто змушує серце заходитися божевільним ритмом, але зараз на це немає часу. У кутку кімнати чекає вона.

Оновлена горобинова мітла сяє під променями сонця. Завдяки нашому із Сінтією та Бонею зіллю «Живої Живиці» деревина набула глибокого, коньячно-червоного відтінку, а прутики вбралися у витончену, гладку форму. Але всередині цього артефакту все ще пульсує дикий, неприборканий норов.

— Вона аж палає від терпіння, — бубонить Боня, визираючи з-під шафи. — Тільки дивися мені, Вінето, не змани з неї кубарем. Я занадто прив’язався до твоїх бутербродів з шинкою.

Ми із Сінтією виходимо на тренувальне поле за Вежею Вітрів. Ранковий вітер свіжий, він тріпає поли моєї мантії. Подруга схвально свистить, оглядаючи мітлу.

— Вона виглядає просто неймовірно! — захоплено вигукує Сінтія. — Ризикнеш випробувати її в польоті прямо зараз, поки немає викладачів?

— Для цього ми сюди й прийшли, — усміхаюся я, хоча в животі солодко стискається від азарту та страху.

Я перекидаю ногу через горобиновий держак. Мітла під моїм вагою легенько здригається, ніби хижий звір, що чекає команди. Я міцно стискаю пальці на дереві, відштовхуюся від землі й вливаю в артефакт імпульс магії.

Повітря вибухає!

Ми злітаємо вгору з такою швидкістю, що в мене перехоплює подих. Земля стрімко відлітає вниз, а замок Академії перетворюється на іграшкове видовище. Вітер свистить у вухах, сльози застилають очі, але це відчуття абсолютної свободи — п'янке! Горобинова мітла слухається найменшого руху мого тіла, вона робить різкий віраж, залишаючи за собою шлейф із золотисто-червоних іскор.

Але варто мені на мить розслабитися й подумати про ректора, як мітла відчуває мою збиту концентрацію.

Дерево під долонями гарячішає. Горобина вирішує показати свій характер. Вона різко задирає ніс угору, робить божевільну мертвою петлю і стрімко зривається в піке прямо до гострих шпилів найвищої вежі замку!

— Ні-ні-ні, мила, зупинися! — кричу я, намагаючись перехопити контроль і вирівняти польот.

Але зілля «Живої Живиці» дало їй занадто багато сили. Мене несе на кам'яну кладку, вітер вириває держак з рук, і я відчуваю, як пальці ковзають. Це кінець. Я зараз просто розб’юся.

Я вже заплющую очі, готовлячись до удару, як раптом простір навколо спалахує густим золотавим сяйвом.

Мене вихоплюють із сідла непокірної мітли міцні, гарячі руки. Я падаю на чиїсь широкі груди, відчуваючи знайомий, гіркуватий запах полину й озону. Горобинова мітла, втративши вершницю, ображено пирхає іскрами й слухняно опускається поруч на кам’яний майданчик.

Ми опиняємося на найвищій оглядовій вежі замку — туди, куди студентам вхід суворо заборонений.

— Ти коли-небудь навчишся думати перш, ніж робити, фон Хоф? — пролунав над моїм вухом низький, оксамитовий голос.

Я розплющую очі й зустрічаюся поглядом із Рейнхардом. Він тримає мене на руках, притискаючи до себе так міцно, що між нами не лишається й міліметра простору. Його власний чорний магічний плащ розгортається за нашими спинами, як крила великого крука. Золото в його очах палає не гнівом, а чистим, нерозбавленим хвилюванням.

— Пане ректоре... — ледь чутно шепочу я, відчуваючи, як моє серце калатає об його грудну клітку. — Вона... вона просто занадто швидка.

— Вона не занадто швидка, це ти занадто неуважна, — тихо каже він, але не поспішає опускати мене на землю.

Він повільно ставить мене на ноги, але його рука залишається на моїй талії, не даючи відступити назад до краю прірви. Вітер гуде навколо нас, волося витискається з зачіски, а над нами розгортається безкрає ранкове небо.

— Ти могла загинути, Вінето, — додає він, і в його голосі прорізаються невимовні, майже болісні нотки. Його пальці на моїй талії стискаються трохи сильніше. — І що б я тоді робив?

Я замираю, боючись злякати цей момент. Від його слів і цього пронизливого погляду всередині все перевертається. Усі маски скинуті — тут, на висоті пташиного польоту, є тільки він і я.