9 Несподіваний дар

Рейнхард залишає мене біля дальніх стелажів секції магічних істот. Його важкі кроки стихають у глибині тихих бібліотечних лабіринтів, і я нарешті видихаю. Навколо панує сутінкова тиша, порушувана лише шелестом древніх сторінок та тріскотінням магічних світильників.

Я сідаю за масивний дубовий стіл і розкладаю здобуті фоліанти. Голова тріщить від втоми. Спогади про тиск Шульца, безсилля опікуна, поранення Катрисії та дивний палаючий погляд ректора змішуються в суцільний, болісний клубок.

— Оце так напарник у тебе, — пирхає Боня, визираючи з моєї кишені й видираючись на стіл. — Виглядає так, ніби заморозить будь-кого одним поглядом, а книжки тобі магією тягає.

— Мовчи, Боню, — виснажено прошу я, стискаючи скроні пальцями. — Мені треба написати п'ятнадцять сторінок про гіпогрифів, інакше завтра я вилечу з Академії.

На краї столу, прямо біля чорнильниці, лежить чудернацький пап'є-маше затискач для паперів — висушена, муміфікована миша, яку якийсь недбалий штудієць покрив лаком років сто тому. Вона бліда, з висохлими вушками й покрученими лапками.

Я дивлюся на цю нещасну істоту, і в мені піднімається хвиля глухого відчаю. Я відчуваю себе точно такою ж: висушеною, затиснутою з усіх боків чужими інтригами й розчавленою обставинами.

— Всі чогось від мене хочуть, — тихо шепочу я в порожнечу бібліотеки, бездумно торкаючись пучками пальців холодної спинки мумії. — Шульц, опікун, Міра... Навіть ти, горобинова мітло. Всі чекають силових рішень, а я просто хочу, щоб усе це нарешті ожило й зникло. Залиште мене всі в спокої!

Я відчуваю, як з самої глибини моїх грудей — з того самого місця, де вночі ворушилося щось дике й невідоме — виривається гострий, крижаний імпульс. Це не звичайна темна магія, яку нас вчать контролювати. Це щось прадавнє, вологе й важке, як могильна земля.

Із моїх пучок вириваються тонкі, синяво-чорні нитки, схожі на кістяні блискавки. Вони впиваються прямо в сухожилля й кісточки муміфікованої миші.

— Вінето, що ти... — починає Боня, але його голос застрягає в горлі.

Дерев'яний стіл під моїми руками вкривається тонкою памороззю. Тріск! Лаковий шар на миші розривається. Висушені лапки здригаються.

Я замираю, боючись навіть вдихнути. На моїх очах покручений тулуб істоти випрямляється. Кістки всередині з характерним сухоклацанням зростаються. На місці порожніх очниць спалахують дві крихітні, моторошні зеленкуваті цятки гнилісного вогню.

Миша підводиться на задні лапки, повертає до мене лису головастику мордочку й слухняно замирає, очікуючи мого наказу.

Вона... жива. Але в ній немає тепла. Вона підкоряється моїй волі, моїй крові, моєму подиху.

— Некромантія... — задихається Боня, відскакуючи на інший край столу й притискаючи вуха. Його очі круглі від жаху. — Вінето, це ж... це ж чиста некромантія крові! 

У моїй голові миттєво спалахують усі шматочки жахливої мозаїки. Наполягання клану ван Копленів. Бажання Шульца одружитися зі мною, незважаючи на відсутність статків і посагу. Борги опікуна, які вони так великодушно вибачають. Вони знають. Вони з самого початку знали, хто я така і що приховано в моїй крові. Мертвий дар, який вважався втраченим століття тому. Я для них — не дружина. Я — ключ до прадавніх магічних усипальниць і безсмертної армії, який вони прагнуть привласнити будь-якою ціною.

Я дивина на мертве творіння, яке чекає мого подиху, і відчуваю, як крижаний жах повільно перетворюється на лють.

— Вони хочуть ляльку? — шепочу я, і миша на столі слухняно повторює рух моєї голови. — Вони її не отримають.