8.1

Думати про Рейнхарда та пробої в його щитах не було часу — зілля вимагало повної концентрації. У напівтемній лабораторії ми з Сінтією, під чутким і вельми зверхнім керівництвом Боні, закидали в казан коріння, пшикали срібним пилком і вимішували густу, смарагдову масу, що пахла свіжою смолою й озоном.

Коли суміш була готова, ми обережно нанесли її на горобиновий держак та збиті прутики. Ефект виявився миттєвим: мітла буквально всмоктала зілля, тріщини на дереві затягнулися, прутики вирівнялися й заблищали, а саме дерево набуло глибокого, благородного відтінку стиглої горобини. Вона більше не виглядала як обдертий віник — тепер це був справжній, хоч і норовистий, витвір магічного мистецтва.

Наступний день із самого ранку пішов шкереберть.

Контрольна з історіології магічних істот — предмета, від якого мене нудило ще з першого курсу, — перетворилася на абсолютний провал. Я так замислилася про нічні новини й травми Катрисії, що переплутала класифікацію гіпогрифів із водяними мапками. Як результат — незадовільно і пряма дорога до бібліотеки писати обсяжний реферат на перездачу, якщо я не хочу вилетіти з рейтингу.

Забравши з аудиторії важкий стос фоліантів, я чимдуж поспішила до внутрішнього дворика, щоб зрізати шлях до бібліотечного корпусу. Але на лихо, біля головного фонтану весело витанцьовувала знайома постать.

Шульц. Він стояв у оточенні своїх вірних свиноподібних дружків і щось захоплено жестикулював, явно підстерігаючи мене на головній алеї.

«Тільки не це, — пробурмотіла я собі під ніс, міцніше притискаючи важкі книги до грудей. — Грати в "примхливу наречену" без сніданку й після проваленої контрольної я просто не стягну».

Не довго думаючи, я звернула з брукованої доріжки просто в густі, нестрижені кущі магічного лавру, що росли вздовж стіни закладу.

Пробиратися крізь гілки в довгій спідниці й із трьома томами «Історії магічних істот» у руках — це було те ще випробування. Гілки чіплялися за зачіску, листя сипалося за комір, але я вперто повзла вперед, сподіваючись, що з боку алеї мене не видно.

— Вінето, ти поводишся як заєць-переросток, — прошипів Боня з моєї кишені, отримуючи по носі черговим листочком. — Ти відьма чи садівник-партизан?

— Заткнися, Боню, — прошипіла я у відповідь, намагаючись акуратно переступити через виткий корінь. — Якщо він мене побачить, мені доведеться слухати його три години, а мені ще про гіпогрифів писати!

Я вже майже пробралася до виходу з кущів неподалік від арки бібліотеки, як раптом моя нога зачепилася за щось тверде, а спідниця надійно заплуталася в колючому гіллі. Я втратила рівновагу і з глухим тріском та невишуканим вигуком полетіла вперед, випустивши книги з рук... і врізалася прямо в чиїсь високі шкіряні чоботи.

Я повільно, дуже повільно підняла голову.

Строга темна мантія. Складені на грудях руки. І суворе, але виразно спантеличене обличчя Рейнхарда. Його золотаві очі округлилися від подиву, а одна брова повільно поповзла вгору.

— Фон Хоф? — пролунав його глибокий голос у тиші парку. — Ви вирішили змінити факультет і перевестися на садово-паркове магування? Чи ви тепер вивчаєте життя міських ховрахів у їхньому природному середовищі існування?

Я застигла, гарячково міпкуючи, як виплутатися з цієї ситуації. У прямому сенсі виплутатися — бо край моєї спідниці все ще міцно тримав колючий кущ лавру, а з моєї зачіски стирчало чимале пасмо сухої трави.

— Я... пане ректоре... — я спробувала підвестися з максимальним гідностеповим виглядом, але кущ смикнув мене назад, і я знову кумедно хлюпнулася на Траву. — Я просто вивчала екологічну нішу лаврових насаджень! Це... польові дослідження!

— Польові дослідження, — повторив він безжодних емоцій, але в кутиках його вуст здригнулася ледь помітна тінь посмішки. — Звичайно. Саме тому ви повзли рачки з трьома томами "Історії магічних істот"?

— Вони... допомагали мені тримати баланс! — випалила я, червоніючи до кінчиків вух.

Рейнхард зітхнув, зробив крок уперед і, нахилившись, одним коротким рухом пальців вивільнив мою спідницю з колючих обіймів куща. Потім він простягнув мені руку.

Його долоня була гарячою й міцною. Коли я взялася за неї, щоб підвестися, у грудях знову здригнулося те саме передчуття, про яке торочив Боня. Я швидко відсмикнула руку, удавано зайнявшись обтрушуванням спідниці.

— Дякую, — пробурмотіла я. — І... якщо бути відвертою, я просто тікала від Шульца. Він вартував біля фонтану, а мені терміново треба в бібліотеку. У мене перездача з історіології...

Рейнхард озирнувся в бік алеї, де все ще чувся регіт ван Коплена та його компанії. Потім знову глянув на мене — розпатлану, в листі і з купою важких фоліантів біля ніг.

— Обертатися ландшафтним дизайнером кожного разу, коли ви бачите свого нареченого, — це не надто ефективна стратегія, Вінето, — мовив він, і в його тоні вперше за день з'явилися теплі нотки.

Він злегка змахнув рукою, і важкі книги самі піднялися з землі, акуратно склавшись у рівну стопку, що повисла в повітрі поруч із ним.

— Пане ректоре... — я подивилася на книги, потім на нього, і в моїй голові сяйнула рятівна думка. Спеціально просити його про супровід було ніяково, але ймовірність знову потрапити Шульцу до рук дорогою до бібліотеки була занадто високою. — А ви випадково... не йдете в той бік? Чи не могли б ви... провести мене до бібліотечного корпусу? Суто щоб переконатися, що садово-паркова флора більше не нападе на бідну адептку.

Рейнхард трохи примружився, дивлячись на мене з німим докором, але книги в повітрі слухняно попливли за ним.

— Ходімте вже, "побутова катастрофо", — мовив він, розвертаючись до центральної алеї. — Але тільки якщо ви обіцяєте більше не десантуватися з кущів мені під чоботи.