7 Вручення мітл

В аудиторію входить ректор. Він тут не просто так — він прийшов оцінювати хід іспиту особисто. Його погляд проходить залою і зупиняється на мені. Я відчуваю, як щоки миттєво стають гарячими, а пальці, що тримають крихітну викрутку, ледь не здригаються.

Він зупиняється зовсім поруч із моїм столом, спостерігаючи, як я намагаюся зібрати цей навігатор.

Рейнхард рухається між рядами, як тінь — безшумно, важливо, з тим самим виразом абсолютної відстороненості, який завжди змушує студентів витягуватися в струнку. Коли він зупиняється біля мого столу, моє дихання збивається. Я відчуваю його присутність спиною: аромат полину знову стає інтенсивнішим, але це вже не той «особистий» запах із нічного провулка. Зараз це запах владного ректора, який оцінює мою роботу.

Він не каже ні слова. Навіть не вітається. Просто стоїть за моїм лівим плечем, і його погляд, відчуваю, вп’ятий у деталі навігатора.

Це боляче. Я чекала бодай погляду, бодай натяку на вчорашню ніч, на ту спільну близькість. Але для нього я зараз — просто адептка фон Хоф, одна з багатьох. Його холодність ранить сильніше, ніж будь-яке закляття Міри. «Звісно, — гірко думаю я, — вчорашнє було лише службовим обов'язком».

Я стискаю щелепи, змушуючи себе зосередитися на роботі. Пальці нарешті перестають тремтіти. Я відчуваю структуру артефакту, кожну мікросхему, кожен потік магії, що має замкнутися в цілісну схему.

Міра, що сидить за сусіднім столом, ловить момент. Вона спеціально голосно зітхає, намагаючись відволікти мою увагу від налаштування фокусного кристала.

— Дехто ніколи не навчиться працювати з тонкою енергією, — кидає вона впевнено, але досить голосно, щоб ректор почув.

Рейнхард не реагує на її шпильку. Він лише ледь помітно скорочує дистанцію, змушуючи мене відчути жар його тіла поруч, але не каже жодного слова підтримки. Його мовчання — як стіна.

Добре. Якщо йому байдуже, я доведу, що справлюся сама.

Я вставляю останню деталь — крихітний осцилятор — і направляю в нього стабільний, чистий імпульс власної магії. Метал під моїми пальцями оживає. Навігатор видає ледь чутний гул і спалахує рівним, насиченим білим світлом. На ньому з’являється чітка проекція: золотава нитка, що вказує шлях до головної вежі.

Я відкладаю інструменти й випрямляю спину. Рейнхард робить крок вперед, і я на мить зустрічаюся з ним поглядом. У його золотих очах — жодної емоції, лише професійне задоволення від виконаної норми.

— Прийнято, фон Хоф, — кидає він холодно, роблячи позначку у своєму планшеті. — Базові навички засвоєні. Проходьте на вечірню церемонію.

Він розвертається і йде далі залою, навіть не озирнувшись. Міра, побачивши результат мого навігатора, кусає губи, а я відчуваю дивну суміш тріумфу та порожнечі. Залік здано. Мітла моя. Але чомусь перемога сьогодні має присмак попелу.

Вечірнє сонце сідає за зубці Вежі Вітрів, фарбуючи небо в криваво-багряні й фіолетові кольори. На широкому оглядовому майданчику, де гуляє вільний, холодний вітер, вишикувалися всі дівчата нашого курсу. Попереду, на спеціальних дерев’яних підставках, лежать вони — мітли.

Але це не просто обтесані палиці з гілками. Кожна мітла в Академії — це напівартефакт, напівжива істота зі своїм норовом, душею та характером. Вони виготовлені з особливих порід магічних дерев: тут є й гнучка верба, і примхлива вишня, і суворий, древній дуб. Деякі держаки ледь помітно здригаються, ніби дихають, інші — випускають крихітні іскорки або тихо шелестять прутиками, передчуваючи зустріч із господинею.

— Мітла сама обирає відьму, — лунає глибокий, розкотистий голос Рейнхарда.

Він стоїть на узвишші, одягнений у парадну темну мантію з золотим шиттям. Вітер тріпає його волосся, а золотаві очі в сутінках здаються двома розжареними вуглинками. Він говорить суворо, карбуючи кожне слово:

— Але вибір — це лише половина шляху. Щоб пробудити її та пов’язати зі своєю душею, ви маєте принести жертву. Крапля вашої крові на серцевину держака. З цього моменту ви станете єдиним цілим. Якщо ви не впораєтеся з її характером, вона скине вас із висоти пташиного польоту. Це і честь, і ваше перше справжнє випробування.

Дівчата виходять по одній. Першою крокує Міра. Вона тримається неймовірно впевнено. Вона підходить до витонченої, майже чорної мітли з терну, яка ідеально підходить для темної відьми. Міра рішуче підносить срібний ритуальний ніж до пальця, робить швидкий надріз і притискає закривавлений палець до рунічної печатки на дереві. Тернова мітла спалахує густим фіолетовим сяйвом, її прутики хижо ворушаться, але Міра міцно стискає держак, приборкуючи її волю. Навколо лунають схвальні вигуки.

Черга доходить до мене.

Я роблю крок уперед, відчуваючи, як під пильним поглядом Рейнхарда моє серце знову починає те дивне, лоскотливе ворушіння. Я намагаюся дивитися лише на підставки.

Мою увагу привертає дивна мітла в самому кутку. Вона зроблена з дикої горобини. Її прутики розпатлані, стирчать у різні боки, а сам держак кривуватий і шорсткий, зовсім не схожий на ідеально гладкі інструменти інших відьом. Вона виглядає дикою, норовливою і самотньою. Точнісінько як я в цій Академії.

Коли я наближаюся, горобинова мітла раптом робить легкий рух, ніби тягнеться назустріч.

— Ну привіт, неслухняна, — тихо шепочу я.

Я беру ритуальний ніж. Метал холодний, але я не вагаюся. Гостре лезо торкається пучки пальця, і на шкірі виступає рубінова крапля крові. Я притискаю палець до шорсткого дерева горобини, прямо туди, де пульсує ледь помітна жилка артефакту.

Спершу не відбувається нічого. А в наступну секунду мене прошиває потужним розрядом чистої, первісної енергії.

Горобинова мітла виривається з моїх рук, злітає в повітря і починає скажено кружляти, підіймаючи справжній вихор із пилу та сухих пелюсток. Дівчата з вереском відскакують. Мітла поводиться як дикий звір, що вперше відчув волю, і її гілки палають яскраво-червоним, майже вогняним світлом.