5.1

Вулиці навколо маєтку дядька Гаролда темнішають, і я поспішаю до воріт Академії, намагаючись відігнати від себе липке відчуття безвиході. Але варто мені завернути у вузький провулок, як простір попереду раптом викривляється.

— Куди це ми так поспішаємо, люба? — голос Шульца звучить занадто близько.

Я завмираю. Він виходить із тіні, впевнений у своїй безкарності. Його очі поблискують магічним голодом.

— Залиш мене в спокої, — кидаю я, але мої слова тонуть у його смішку.

— Сьогодні ми поговоримо як слід. Без зайвих свідків і твоїх дивних фокусів, — він різко піднімає руку, випускаючи нитку магії.

Світ навколо раптом стає важким, наче я вгрузла в болото. Мої м’язи не слухаються, кожна клітинка тіла ціпеніє під дією закляття знерухомлення. Я стою, як статуя, не здатна навіть моргнути, і лише мої очі палають люттю. Шульц підходить зовсім близько, проводить пальцем по моїй щоці. Його дотик гидкий, холодний і владний.

— Знаєш, Вінето, твоя впертість навіть збуджує, — він нахиляється до мого вуха, і я відчуваю його важке дихання. — Але час звикати до того, що ти належиш мені. Ти нікуди не дінешся, мій опікун уже підписав усе, що потрібно.

Він схиляється до моїх губ, і в цей момент я відчуваю лише одне: відразу. Я відчайдушно намагаюся вивільнити хоч крихту власної магії, але знерухомлення тримає міцно. Це кінець. Він виграв.

Раптом повітря в провулку стає розпеченим. Тінь Шульца на стіні різко подовжується, а потім здригається від чийогось спокійного, впевненого голосу:

— Ван Коплен, ти не знав, що на цій вулиці діють закони пристойності, чи в тебе просто проблеми з пам'яттю?

Шульц різко відсахується, випускаючи мене. Я ледь не падаю на мостову, але хтось вчасно підхоплює мене під лікоть. Це Рейнхард. Він стоїть між мною та Шульцом, і від його постаті віє такою потужною, стриманою силою, що навіть повітря навколо починає вібрувати.

— Ректоре? — голос Шульца стає тоншим. — Це... це приватна розмова. Ми наречені, я просто...

— За межами Академії ви — просто два студенти, але якщо ти ще раз застосуєш закляття знерухомлення до адептки без її згоди, — Рейнхард робить крок уперед, і провулок заповнює густий аромат гіркого полину, — я особисто переконаюся, що твоя сім’я втратить право на будь-яке покровительство. Зрозумів?

Шульц блідне. Його зухвалість випаровується миттєво.

— Так, пане ректоре, — бурмоче він, поспіхом відступаючи. — Це просто... непорозуміння.

— Геть, — коротко кидає Рейнхард.

Шульц зникає в темряві так швидко, наче його ніколи й не було. А я стою, хапаючи ротом повітря, і не можу вимовити ні слова. Рейнхард дивиться на мене, і в його очах — звична холодна маска, але пальці, якими він підтримує мене за лікоть, ледь помітно стискають тканину мого одягу.

— Ти знову вляпалася, фон Хоф, — каже він, і в його голосі чути не гнів, а втомлене роздратування. — Чому ти вічно опиняєшся там, де Шульц планує чергову дурість?

Ми йдемо мовчки. Його кроки важкі та впевнені, мої — невпевнені, все ще відлунюють відголосками закляття Шульца. Від нього віє холодом ночі та запахом старого пергаменту й полину. Я кошуся на нього: він навіть не дивиться в мій бік, але я бачу, як напружені його плечі.

— Чому ви тут опинилися? — питаю я, порушуючи тишу. — В такий час... ви зазвичай у кабінеті.

— Я мав справу в місті, — сухо відповідає він. — І, як бачиш, вчасно. Твоя нездатність уникати неприємностей вражає, Вінето.

Ми підходимо до воріт, але вони закриті наглухо — магічне сяйво свідчить про те, що опівнічний захист вже активний. Рейнхард зупиняється. Він піднімає руку до металевого прута, на якому викарбувано печатку Академії.

— Бар’єр «Кігті дракона», — бурмоче він. — Він не пустить нікого, крім викладача з ключем доступу.

Він робить крок до стіни, де заховано керуючий механізм, і я мимоволі йду за ним. Прохід занадто вузький, ми опиняємося в ніші, де ледь вистачає місця для двох. Він піднімає руку, щоб прикласти долоню до плити, і я опиняюся притиснутою до холодного каменю його ж власним тілом — він просто не залишає іншого простору.

Від нього йде таке сильне тепло, що я ледь не задихаюся. Він на мить завмирає, відчувши, що я зовсім близько, і я бачу, як його погляд опускається на мої губи. Він не відсторонюється. Навпаки, він опирається другою рукою об стіну біля мого плеча, перекриваючи мені шлях до відступу.

— Ти знову не використала свою магію, — тихо каже він. Його голос змінився — став нижчим, оксамитовим. — У тебе в крові достатньо сили, щоб розірвати закляття Шульца. Чому ти дозволила йому торкатися тебе?

Я дивлюся в його золотаві очі і відчуваю, як моє власне серце божеволіє. Це не ректор. Це чоловік, який зараз дивиться на мене так, наче я — єдина жива істота в цьому темному провулку.

— Я... я злякалася, — шепочу я, і мої власні слова звучать як зізнання. — Я ніяк не можу навчитися контролювати це, коли... коли так близько.

Він повільно нахиляється. Я відчуваю його подих на своїй шкірі. Його вільна рука, наче випадково, торкається мого волосся, відсуваючи пасмо за вухо. Його пальці гарячі, і від цього дотику шкіра на шиї спалахує.

— Ти занадто багато думаєш про те, як має бути, Вінето, — шепоче він. — І занадто мало про те, чого ти хочеш насправді.

Він робить ще один мікрорух, скорочуючи відстань майже до нуля. Я бачу, як його зіниці розширюються, поглинаючи золото райдужки. Я хочу відсторонитися, але моє тіло не слухається — воно хоче, щоб він продовжив.