4. 1

Я вилітаю з їдальні, навіть не озирнувшись. Шлунок голодно бурчить — я так і не встигла зробити й ковтка кави, — але адреналін перекриває все. Я завертаю за ріг головного коридору, сподіваючись знайти тихе місце, але дорогу мені перегороджує знайомий силует.

Аделіна. Вона стоїть, спершись на кам'яну колону, і в її очах — крижане терпіння мисливця.

— Скринька, Вінето, — її голос звучить низько, майже як шипіння. — Де вона? Ти зникла після того, як вчорашній вечір пішов не за планом.

Я зупиняюся, важко дихаючи. Брехати їй немає сенсу — вона все одно дізнається, або Рейнхард сам розкаже, якщо захоче знищити ван Копленів.

— Ректор мене зловив, — кажу я прямо. — У своїй спальні. Він забрав скриньку. Він знає про все, Аделіно.

Вона завмирає. Її обличчя на мить втрачає свою ідеальну маску, очі звужуються в щілини.

— Забрав? — перепитує вона, і в її тоні чути щире здивування. — І... він не вигнав тебе? Не віддав до рук вартових?

— Ні, — я злегка знизую плечима, намагаючись виглядати байдуже, хоча всередині все тремтить. — Він сказав, що розбереться з тобою сам.

Аделіна мовчить, переварюючи інформацію. Я бачу, як у її голові вибудовуються нові ланцюжки інтриг. Вона явно не розраховувала на те, що Рейнхард втрутиться особисто, а тим паче — що він залишить мене в Академії. Вона розвертається, не прощаючись, і йде геть, її підбори гучно цокають по підлозі, відбиваючи швидкий ритм її думок.

Я нарешті видихаю, але спокій триває рівно хвилину.

— Ну що, задоволена? — чую я за спиною різкий, сповнений отрути голос.

Це Міра, моя одногрупниця. Талановита темна відьма, яка ніколи не приховувала свого захоплення Шульцом. Вона стоїть, схрестивши руки на грудях, і її погляд зараз гостріший за кинджал.

— Я бачила, як ти влаштувала той цирк у їдальні, — продовжує вона, роблячи крок до мене. — Заморозила його? Думаєш, ти особлива, бо ректор закриває очі на твої витівки? Ти просто граєшся з ним, намагаючись викликати в нього інтерес, а Шульца тримаєш біля себе для статусу!

Міра примружується, і в її очах спалахує магічний вогник.

— Шульц мій, Вінето. Ти ніколи не була гідна його уваги, ти — сирота, що ледве зводить кінці з кінцями. Якщо ти ще раз наблизишся до нього — неважливо, чи щоб «заморозити», чи щоб погратися — я зроблю так, що ти не зможеш користуватися жодним закляттям до самого випуску. Зрозуміла?

Вона розвертається і йде слідом за Аделіною, залишаючи мене в повному подиві.

Чудово. Тепер у мене є Аделіна, яка хоче мене знищити, Шульц, який не відстане, і Міра, яка ревнує мене до чоловіка, від якого я намагаюся втекти.

— Тобі не здається, — бурчу я під ніс, — що це вже перебір для одного ранку?

Лекція з травництва — це моє улюблене місце для того, щоб відчути себе повною невдахою. Величезна теплиця, задуха, запах вологої землі та гниючого коріння... І Міра, яка сидить за сусіднім столом, не вщухає ні на хвилину.

— Ой, Вінето, обережніше! — голосно шепоче вона, коли я намагаюся акуратно зрізати пелюстки сон-трави. — Твої руки тремтять, як у першокурсниці. Хоча, чого ще очікувати від відьми, яку в Академії тримають лише з жалю ректора? Може, тобі варто просто піти й помити казани? Це в тебе виходить краще, ніж магія.

Я стискаю скальпель так, що біліють кісточки. Мої пальці ледь помітно тремтять від стримуваного гніву.

— Міро, замовкни, — пошепки каже Сінтія, моя єдина подруга тут. Вона обережно кладе руку мені на плече. —Вінето, спокійно. Вона просто хоче тебе роздратувати. Не ведися, це пастка.

— Яка ще пастка? — шиплю я, ледь не впускаючи колбу з реагентом.

— А ти не помітила? — Сінтія нахиляється ближче, її голос стає ледь чутним під гул лекції. — Вона робить це не просто так. Вона цілеспрямовано доводить тебе до точки кипіння. Вона знає, що якщо ти зірвешся і влаштуєш магічний вибух прямо тут, у теплицях, ректор не матиме іншого вибору, як відрахувати тебе. Це її план, Вінето. Вона хоче твоїми руками відкрити собі шлях до Шульца і позбутися конкурентки.

Я завмираю. Слова Сінтії влучають у ціль, як отруйна стріла. Я дивлюся на Міру, яка зараз з удаваною турботою щось запитує у професора, поглядаючи на мене з ледь помітною, самовдоволеною посмішкою.

«Яка ж вона... підла», — думаю я, і замість гніву в мені раптом оселяється холодна ясність.

Це тактика виснаження. Міра не хоче битися чесно, вона хоче, щоб я сама себе підставила.

— Ти права, — тихо кажу я Сінтії, вирівнюючи дихання. — Вона хоче вибуху? Значить, вона його отримає. Але зовсім не такого, як вона очікує.

Міра знову повертається до нас і з глузливим виразом обличчя «ненароком» штовхає мій кошик із рідкісними корінням. Він падає, розсипаючи зібрані інгредієнти по підлозі теплиці.

— Ой, яка незграба! — сміється вона.

Я повільно підводжуся. Мої руки більше не тремтять. Я дивлюся прямо в її очі, і, можливо, на секунду в моїх власних спалахує той самий золотистий відблиск, який я так часто бачила у ректора. Хоча… Я помиляюсь. Вовчиці у мене нема.