3.2

Рейнхард не слухає мої виправдання. Він рішуче крокує до кухонного блоку, його плащ розвівається, наче прапор у шторм. Я ледь встигаю за ним, відчуваючи, як серце підстрибує до горла.

— Ректоре, прошу вас! — шепочу я, намагаючись не привертати уваги студентів, що снідають у залі. — Там нічого немає, чесне слово! Це була... випадковість!

Він зупиняється лише біля важких дубових дверей кухні й з силою штовхає їх. Запах тушкованого м’яса і свіжої випічки миттєво огортає нас, але за мить він змінюється на запах… люті.

Тітка Марта, яка саме місила тісто, навіть не здригається, коли ректор влітає в її володіння. Вона лише витирає руки об фартух і впирає їх у боки.

— Пане Рейнхарде? — її голос звучить так, ніби вона щойно покликала не ректора Академії, а неслухняного адепта першого курсу. — Чого це ви тут розмахуєте руками в моїй їдальні? У мене тут борошно, тісто і порядок!

Рейнхард на мить втрачає свій звичний сталевий вигляд. Він намагається почати допит, питаючи про інгредієнти, про свіжість продуктів і про те, хто мав доступ до порції пані Катрисії, але Марта не дає йому сказати й слова. Вона підходить до нього впритул, тицяючи пальцем у груди — прямо туди, де в нього значок ректора.

— Ви мені ще розкажіть про свіжість, пане ректоре! Я тут двадцять років годую вашу братію, і ніхто не скаржився! А якщо та жіночка, що вечно крутить носом перед нормальною їжею, вирішила вдати хвору, щоб привернути вашу увагу — то це ваші проблеми, а не моєї кухні! — вона обводить кухню ополоником, наче жезлом влади. — Тут все чисто, як у королівській скарбниці. Хочете перевіряти? Беріть фартух і мийте підлогу, як це робить Вінета!

Рейнхард завмирає, кліпаючи очима. Мабуть, вперше за весь час на посаді ректора хтось відкрито посилає його… мити підлогу. Він дивиться на Марту, потім на мене — я ховаюся за його спиною, намагаючись стати максимально непомітною, — і нарешті важко зітхає.

— Досить, Марто, — каже він, і в його голосі раптом з’являються втомлені нотки. Він кидає останній швидкий погляд на великий казан із рагу, в якому весело булькає соус. — Просто… перевірте ще раз продукти. Всі.

— Та перевіряла я вже! — відрізає Марта, знову повертаючись до свого тіста. — Ідіть уже звідси, поки не почали дратувати мені настрій. Обід має бути поданий вчасно!

Рейнхард мовчки розвертається і виходить у коридор. Я швидко кидаю Марти вдячний погляд і намагаюся вислизнути слідом. Він зупиняється біля вікна, схрестивши руки на грудях. Його плечі трохи опустилися.

— Твоя кухарка… — починає він, не дивлячись на мене, — …має залізні нерви.

— Вона просто дуже любить свою роботу, — тихо відповідаю я, відчуваючи, як відпускає напруга.

Він дивиться на мене, і я бачу в його очах щось дивне: чи то іронію, чи то полегшення від того, що йому не довелося сьогодні нікого карати.

— Йди, фон Хоф.