3.1

Субота мала стати моїм днем порятунку. Я вже навіть розпланувала, як буду довго спати, а потім засяду в бібліотеці з тими старими гримуарами, до яких раніше не могла підступитися. Але ранок почався не з сонячних променів, а з гучного стукоту в двері та незадоволеного бурчання Боні, який спробував вкусити того, хто насмілився перервати наш сон.

На порозі стояв черговий завгосп — чоловік із обличчям, що нагадувало сушену грушу, і з розгорткою завдань у руках.

— Фон Хоф! — гаркнув він, навіть не привітавшись. — Ректор власною персоною передав наказ: за вчорашній «феєрверк» у лабораторії та... — він понизив голос, глянувши по сторонах, — ...несанкціоновану прогулянку там, де гуляти заборонено, ти отримуєш відпрацювання. Кухня. До обіду. А якщо розіб'єш хоч одну тарілку — рахунок за збитки буде надіслано твоєму опікуну.

Я ледь не застогнала. Кухня! Це ж означає, що всі мої плани на «нічогонероблення» перетворилися на чищення картоплі в промислових масштабах.

Але, як виявилося, не все так погано. На кухні Академії мене вже знали як «ту саму Вінету, що вічно щось підриває». Кухарі, суворі на вигляд жіночки, які могли б командувати цілою армією, давно перейнялися долею сироти, в якої ні родини, ні нормальної сукні.

— О, знову ти, сердешна? — тітка Марта, головна кухарка, привітно махнула великим ополоником. — Іди, іди, мий посуд, а потім картоплю. А я тобі якраз пиріг з м'ясом залишила, свіженький, прямо з викладацького столу. Вони там сьогодні до сніданку навіть не торкнулися!

Я зітхнула, зав'язала фартух і взялася за роботу. Запах свіжої випічки та тушкованого м'яса миттєво зробив день яскравішим. Поки я терла величезні каструлі, слухаючи плітки про те, який професор забув надіти шкарпетки, а хто з адептів замовив забагато десертів, я нарешті відчула себе... просто студенткою. Без титулів, без опікунів, без загрози весілля.

— Вінето, а ну їж, поки гаряче! — Марта підсунула мені тарілку, від якої йшла така пара, що в мене негайно потекли слинки.

Я зачерпнула ложкою соковитого рагу, яке навіть у найкращих ресторанах столиці не готували. Ну, принаймні, в моїй долі є свої плюси — завдяки Рейнхарду я сьогодні сита, а завдяки завгоспу — принаймні подалі від Аделіни та її підступних пропозицій. Може, відпрацювання — це не таке вже й покарання?

Ближче до обіду тітка Марта, яка вже встигла випитати в мене всі подробиці моїх «весільних» перспектив, рішуче впирає руки в боки:

— До загального залу до студентів не підеш. Ще не вистачало, щоб той барончик там крутився і апетит тобі псував. Підеш до викладачів. Там спокійно, інтелігенція.

Я не сперечаюся. Накидаю чистий білий фартух поверх своєї потертої сукні, підхоплюю важкий срібний піднос із запеченою перепілкою та овочами і виходжу до викладацької їдальні.

Тут справді тихо. Пахне дорогою кавою, свіжою випічкою та парфумами. Але щойно я наближаюся до центрального столу, мій крок мимоволі сповільнюється, а всередині прокидається єхидна посмішка, яку я ледь стримую.

За столом сидить Рейнхард. Він у своєму ідеально скроєному темному камзолі виглядає зосередженим і звичним до дисципліни. А поруч із ним... о, поруч із ним розгорнулася справжня театральна вистава.

Катрисія фон Варау. Викладачка вищої ілюзії, власниця найвужчих корсетів у всій Академії і жінка, яка свято переконана, що її родовід дає їй право на все найкраще. Наразі вона всім своїм виглядом демонструє, що має ексклюзивні права на нашого ректора. Вона схилилася до нього настільки близько, що її ідеальні локони ледь не лоскочуть йому щоку. Її рука з бездоганним манікюром по-хазяйськи лежить на його передпліччі, а грудна клітка при кожному зітханні небезпечно наближається до його ліктя.

— Рейне, ти такий напружений останнім часом, — вуркоче вона голосом, від якого в мене від передозування сиропу ледь не злипаються зуби. Вона навіть не зважає, що він намагається читати якийсь офіційний лист. — Тобі треба навчитися розслаблятися. Можливо, на вихідних ми...

«Бойовий маг у заручниках, — хіхікає десь на задвірках моєї свідомості уявний голос Боні. — І хто тепер дичина, ректоре?»

Я роблю обличчя максимально відстороненим, наче я взагалі меблі, підходжу ближче і з підкресленою акуратністю починаю розставляти тарілки.

— Обережніше, адептко, — гидливо кидає Катрисія, відсуваючись і навіть не дивлячись на мене, коли я ставлю соусницю біля її ліктя. — Не зіпсуй мені сукню. Цей шовк привезли з самого Суону.

— Звісно, пані професорко, — покірно муркочу я, схиляючи голову.

І в цей момент Рейнхард піднімає погляд від своїх паперів. Його очі миттю впізнають мене. На секунду в них з’являється щире здивування — очевидно, він сам призначив мені кухню, але навряд чи очікував, що особисто опиниться об’єктом мого обслуговування.

Його погляд ковзає по моєму чепчику, білому фартуху, потім переходить на моє ідеально незворушне обличчя. Він чудово розуміє, що я щойно чула всі ці відверті залицяння фон Варау. І я бачу, як куточок його губ ледь помітно, буквально на міліметр, смикається вгору, хоча очі залишаються суворими.