3 Відпрацювання

Повернення в гуртожиток відчувається як втеча з поля бою, хоча єдиною зброєю, яку я тримала в руках, був власноруч підірваний кабінет алхімії. Я прослизаю в свою кімнату, намагаючись не привертати уваги інших студенток, і ледь зачиняю двері, як у темряві розлягається гучне, незадоволене сопіння.

— І де ми вешталися? — скрипучий голос лунає десь з-під ліжка. — У нас уже молоко скисло в мисці, а відьма знову десь шукає на свою голову пригод.

На край мого ліжка вистрибує невеликий клаптик шерсті та невдоволення. Боніфацій, або просто Боня — істота, яку бабуся називала «домовим духом», а я — «моєю особистою стихійною катастрофою». Боня виглядає як суміш старого светра і кумедного кота, який вічно чимось незадоволений.

— Боня, не починай, — я скидаю важку мантію і безсило падаю на ліжко. — Ти не повіриш, який був вечір. Шульц, Аделіна, клятва крові, ректор...

— Ректор? — Боня витріщається на мене своїми великими, як чайні блюдця, очима і нервово дріботить лапками. — О, ну звісно! Тільки ти могла за вечір вляпатися в такий «букет».

Я коротко переказую історію з Аделіною, поки Боня ходить туди-сюди по ковдрі, активно жестикулюючи маленькими кігтистими лапками. Коли я закінчую, він зупиняється, надимає щоки і видає свій геніальний вердикт:

— Значить, слухай сюди. Ніяких «давай поговоримо» або «розберемося юридично». Ми ж темні відьми, чи хто? Робимо так: беремо трохи спорохнілої отруйної жаби, змішуємо з порошком полину — і в чай Аделіні. А Шульцу підсиплемо в камзол щось таке, від чого він почне квакати при кожній спробі сказати комплімент. Зручно, практично, і головне — ніяких більше заручин!

— Боня, ні! — я закочую очі, ледь стримуючи сміх. — Ми не будемо нікого труїти. Я хочу закінчити Академію, а не провести випускний у в'язниці Рохшару.

— Ну, ти така нудна, — Боня ображено відвертається і починає чистити вухо. — Бабуся була б розчарована. Вона завжди казала: «Якщо ворог заважає — зроби так, щоб він не міг вимовити ні слова».

— Бабуся мала на увазі заклинання німоти, а не летальний кінець, — відповідаю я, нарешті дозволяючи собі розслабитися.

— Ну, це питання інтерпретації, — бурчить дух, перекидаючись на спину. — То що, плану «отрута» не буде? А може, хоча б легкий свербіж для Аделіни? Ну, зовсім трішечки? Для профілактики?

Я дивлюся на свого «помічника» і не можу не посміхнутися. Можливо, він і божевільний, але з ним цей світ здається не таким уже й страшним місцем, де правлять бойові маги та нахабні барончики.

— Спи, Боня. Завтра буде складний день. І ніяких жаб у моїх реагентах.

— Подивимось, — відрізає він, згортаючись клубочком. — Але якщо ця Аделіна ще раз з'явиться — я не відповідаю за свою магію.

Боня нарешті вщухає, видаючи тихе, посвистувальне хропіння, а я лежу на спині, втупившись у темну стелю кімнати гуртожитку. За вікном спить Рійстан, королівство, де темна магія — це не просто фах, це спадок, який мені дістався разом із купою проблем і самотністю. Бути сиротою фон Хоф — це як носити важку, незручну корону, яка нікого не вражає, окрім кредиторів та опікунів. Батьки загинули, коли я була ще надто малою, щоб запам'ятати їхні обличчя, залишивши мені лише титул, старе прізвище, яке в академії більше дратує, ніж допомагає, та цього вередливого домового, що був єдиною ниточкою, яка зв'язувала мене з бабусиним домом. Тут, серед студентів, які мають заможні родини та захист кланів, я — відьма з «незручним» талантом, дівчина, чиє життя опікун розпланував, як вигідну партію в шахи.