2.1

Рейнхард навіть не дивиться в бік портьєри. Він робить один плавний, котячий рух, і раптом опиняється прямо переді мною. Його рука, міцна і вкрита ледь помітними шрамами від заклять, перехоплює моє зап’ястя ще до того, як я встигаю зробити крок.

Від нього віє не просто холодом, а дикою, первісною силою. Очі ректора, які я звикла бачити сталевими, зараз спалахують золотом — це не просто бойова магія, це вовча природа, що виривається назовні. Я відчуваю запах лісу після грози та розпеченого заліза. Його близькість діє гіпнотично, паралізуючи мою власну темну магію.

— Вінета фон Хоф, — його голос низький, вібруючий, змушує моє тіло мимоволі напружитися. — Вирішили пограти в злодійку у спальні ректора? Цікавий вибір для дівчини, якій я щойно зберіг кар’єру.

Він тисне на зап’ястя, і я випускаю скриньку — вона з глухим стуком падає на килим. Рейнхард притискає мене до стіни, його тіло — це моноліт, нездоланна перешкода. Він схиляється до мого вуха, і я відчуваю його гаряче дихання.

— Ви знаєте, що за крадіжку речей з імперською печаткою можна не просто вилетіти з Академії, а опинитися на пласі в Суоні? Ви настільки хочете позбутися мене, що готові ризикнути головою?

Я хочу відповісти, але слова застрягають у горлі. Його присутність дурманить, змушує серце битися в неритмічному такт.

Раптом кімната наповнюється сріблястим сяйвом. У повітрі, буквально з нічого, матеріалізується напівпрозорий, сяючий силует — це Нікс, фаміляр ректора, дух-помічник, який, за чутками, знає кожен секрет в Академії. Він ширяє між нами, випромінюючи м’яке, заспокійливе світло.

— Рейнхарде, не будь таким грубим, — звучить голос духа, мелодійний і наче з іншого виміру. — Вона не злодійка, вона — заручниця. Подивись на її зап’ястя.

Рейнхард на мить завмирає, його очі знову стають звичайними, людськими. Він переводить погляд на мою руку, де браслет Аделіни пульсує чорним, отруйним світлом.

Рейнхард не відпускає моє зап'ястя. Навпаки, він стискає його міцніше — долоня в нього гаряча, шорстка, і від цього дотику мої легені відмовляються працювати нормально. Він змушує мене подивитися прямо в його золоті, ледь мерехтливі очі. 

— Клятва крові? — його голос падає до небезпечного шепоту, в якому відчувається звірячий оскал. — Ти хоча б розумієш, що це означає для студентки Королівської академії? Це прямий шлях до звинувачення в державній зраді, Вінето. 

Він різко розвертає мою руку до світла, розглядаючи чорні, наче змії, нитки, що переплітаються на моєму зап'ясті. Його очі звужуються.

— Хто наклав це? Якого факультету студент настільки майстерно володіє ритуалістикою некромантії, щоб провернути це в стінах академії?

Раптом Нікс, що до цього нечутно кружляв під стелею, стрімко падає вниз і зупиняється прямо перед нашими обличчями. Його сяйво пульсує в такт моєму прискореному серцебиттю.

— Її не примусили, Рейнхарде, — голос духа звучить сухо і відсторонено, наче він зчитує інформацію з давнього сувою. — Вона прийняла її. Свідомо. Вона сама простягнула руку, щоб підписати контракт. Це не примус, це угода.

Рейнхард відпускає мене так швидко, ніби я обпекла його. Його обличчя стає кам'яним, а в золотистих очах з'являється небезпечний блиск розчарування.

— Сама? — він робить крок назад, схрещуючи руки на грудях. — Я намагаюся врятувати тебе від відрахування, а ти, поки я ходжу по бібліотеці, укладаєш угоди з темними силами? Хто це був? Кажи, поки я не викинув тебе за ворота особисто!

Ця його холодність — це звинувачення в моїй «глупоті» — виявляється останньою краплею. Вся напруга, яку я стримувала весь вечір, весь цей страх перед Шульцом, тиск опікуна, принизливе відчуття безпорадності, — все це проривається назовні.

Я намагаюся вимовити хоча б слово, але підборіддя починає тремтіти. Гарячі сльози, які я так довго стримувала, нарешті котяться по щоках. Я не хочу плакати перед ним, перед цим безжальним бойовим магом, але нічого не можу з собою вдіяти.

— Це була Аделіна... ван Коплен, — видавлюю я крізь сльози, закриваючи обличчя долонями. — Вона... вона прийшла, коли я відмивала підлогу. Вона знала про мого опікуна, про весілля, про те, що я в кутку. Вона сказала, що змусить Шульца відступити, якщо я принесу їй цю скриньку. У мене не було виходу, Рейнхарде! Я не хочу заміж! Я не хочу бути власністю цього мерзотника!

Я спливаю риданнями, відчуваючи себе абсолютно розбитою. Мені вже байдуже, що він ректор, що він суворий і нещадний. Я просто хочу, щоб хтось зрозумів, що я не злодійка, я — дичина, яку заганяють у пастку.

Рейнхард завмирає. Я відчуваю на собі його погляд — пильний, вивчаючий. Потім він робить крок до мене і, не вагаючись, одним різким, впевненим рухом пальців — клац — розсікає магічне плетиво на моєму зап'ясті.

Біль зникає миттєво. Чорні нитки розсипаються попелом, залишаючи лише легке почервоніння.

— Аделіна, — повторює він, і в цьому імені звучить стільки холодної люті, що мені стає страшно навіть за неї. — Отже, ван Коплени… Бісова Академія… 

Він дивиться на мене, і в його очах вже не залишилося розчарування. 

— Аделіна... — повторює він, і в цьому імені звучить лише роздратування від того, що йому доводиться втручатися в цю дріб’язкову інтригу. — Я не терплю, коли в моїх стінах розводять подібний бруд. Це погано впливає на репутацію Академії, а отже — і на мою власну.

Він повертається до мене, і в його очах я бачу не співчуття, а холодний, аналітичний розрахунок. Для нього я — лише чергова студентка з купою проблем, які він волів би не вирішувати, якби мав вибір.

— Твій опікун — ідіот, якщо підписав папери з ван Копленами, — кидає він, ледь помітно кривлячись. — Але це юридичний аспект, а не магічний.