2 Клятва покірності

Аделіна задоволено посміхається, і в її очах спалахує торжество. Вона знає, що я потрапила в пастку, але вибору в мене немає.

— Розумниця, — шепоче вона.

Вона робить швидкий пас руками в повітрі, і я відчуваю, як на зап’ясті з’являється пекучий холодний браслет — магічна клятва. Нитки темної енергії вплітаються прямо в мою шкіру. Тепер я не можу відступити. Якщо я спробую розповісти про цю розмову або зраджу домовленість, магія Аделіни змусить мене відчути такий біль, від якого збожеволіє навіть некромант.

— Ти все зробиш правильно, Вінето, — додає вона і, не озираючись, виходить з аудиторії, залишаючи мене наодинці з моїми думками та страхом.

Я чекаю кілька хвилин, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Мені потрібно діяти швидко. Якщо Рейнхард дізнається, що я в його покоях, це кінець. Але зараз мені пощастило — я бачу його через вікно аудиторії. Він іде до головної бібліотеки. Масивна постать ректора повільно віддаляється головною алеєю академії.

Це ідеальний момент. Вечір тільки починається, в коридорах ще людно, але ніхто не звертає уваги на скромну студентку, що квапливо прямує в бік вежі ректора.

Я виходжу з лабораторії, притискаючи долоні до боків, наче звичайна дівчина, що спішить на лекцію. Серце калатає об ребра, ніби намагається пробити грудну клітку. Кожен крок віддається луною в порожніх переходах.

Спальня ректора знаходиться у північному крилі, окремо від гуртожитків. Я знаю цей шлях — не тому, що часто тут бувала, а тому, що завжди остерігалася цього місця. Я підходжу до важких дубових дверей і торкаюся ручки. Вона холодна, наче лід, і я відчуваю легкий опір — на дверях стоїть захисний бар’єр.

Тільки не зараз, тільки не магія, — молюся я про себе.

Я зосереджуюсь. Моя магія — темна, вона не створює світла, вона шукає щілини в структурі речей, в самій суті матерії. Я прикладаю руку до замка, пропускаючи всередину ледь помітну темну нитку. Метал здригається, захист реагує, намагаючись виштовхнути мою силу, але я наполеглива.

Клац.

Двері відчиняються. Кімната ректора виявляється напрочуд скромною: масивний робочий стіл, завалений картами Рійстану, високі стелажі з книгами та велике вікно, з якого відкривається вид на нічне небо.

Я заходжу всередину, зачиняючи двері за собою. Тиша тут така густа, що чутно, як в каміні догорають останні вуглинки. Я підходжу до столу. Де ж ця скринька? Погляд ковзає по шухлядах, поки я не помічаю невелику, ледь помітну щілину у верхній кришці столу.

Дерев’яна скринька з печаткою Суону. Вона лежить там, чекаючи на мене. Я простягаю руку, але в цей момент у коридорі за дверима чується важкий, розмірений крок. Рейнхард. Він повернувся раніше, ніж я планувала.

Кроки стають все чіткішими. Ритмічні, впевнені — звук чобіт по кам’яній підлозі б’є прямо по моїх нервах. Я завмираю, рука завмирає в повітрі над секретним відділенням столу. Скринька з печаткою Суон, темна, лакована, ледь помітно виблискує у примарному світлі місяця, що пробивається крізь вузьке вікно.

Я швидко озираюся, оцінюючи простір. Апартаменти Рейнхарда — це не просто кімната, це відображення його суворої, закритої натури. Тут немає нічого зайвого, жодних прикрас, лише функціональність і холодний аристократизм. Стіни оббиті темно-синім оксамитом, який поглинає звук; на стінах — важкі гобелени зі сценами битв минулих епох, де маги Рійстану протистоять зграям вовків Півночі.

У кутку кімнати стоїть висока шафа з чорного дуба, забита армійськими довідниками та сувоями з магічними формулами. Повітря тут інше — воно не пахне некромантією чи алхімією. Воно пахне озоном, старим пергаментом і терпким ароматом гіркого полину, яким користуються бойові маги для концентрації.

Кроки вже біля самих дверей.

Паніка накриває хвилею, але я змушую себе дихати. Я не можу вийти в коридор — там він мене одразу побачить. Я хапаю скриньку, відчуваючи, як від її холодної поверхні по долоні пробігає неприємний морозець — магія Суону, така чужа моїй темній природі. Заховати її в кишеню сукні — це занадто ризиковано, вона надто велика.

Я бачу масивний камін. Усередині ще жевріють вуглинки, але полум’я майже згасло. Єдиний вихід.

Я кидаюся до важкої оксамитової портьєри біля вікна, сподіваючись злитися з тінню, коли двері з гуркотом відчиняються.