1.1

Рейнхард дивиться на мене довгу хвилину, і в його очах, здається, нарешті згасає той крижаний блиск, що обіцяв мені негайне виключення. Він зітхає — важко, втомлено, — і в цьому жесті раптом відчувається не стільки влада ректора, скільки досвід людини, яка бачила надто багато брудних ігор за стінами цієї академії.

— Якщо ви настільки відчайдушно намагаєтеся не вийти заміж, що готові підірвати власну лабораторію, — його голос стає сухішим, — то, можливо, у вас ще є шанс навчитися контролювати свій гнів.

Він підходить до купи уламків і одним помахом руки збирає їх в один великий згусток, який розчиняється в повітрі.

— Ніякого відрахування, Вінето. Але й безкарно це не залишиться. Сьогодні ввечері, після вечірньої лекції з демонології, ви прийдете сюди. І вимиєте цю аудиторію. Вручну. Без використання магії.

Я ледь не підстрибую від полегшення, вчасно стримавши посмішку. Відробіток — це дрібниця. Це найкраще, на що я могла сподіватися після такого вибуху.

Рейнхард розвертається і виходить, а я залишаюся посеред напівпорожньої аудиторії. Коли кроки ректора затихають у коридорі, я випускаю повітря, яке, здається, застрягло в легенях ще з моменту появи Шульца.

— «Відмити без магії», — бурчу я під ніс, дивлячись на плями від реагентів, що глибоко в’їлися в камінь.

Чесно кажучи, навіть якби він дозволив мені використовувати магію, я б не надто допомогла цій кімнаті. В побутових заклинаннях я завжди була жалюгідною. Моя сила — у темній нитці, у некромантії, у всьому, що пов’язане з кінцем, а не з блиском чистої підлоги. Минулого тижня я намагалася прибрати пил зі столу одним легким пасом — і випадково підняла невеликий вихор, який розкидав папери професора по всьому коридору.

Але це не важливо. Головне — я все ще тут. У мене є доступ до бібліотеки, до моїх записів, до затишних кутків академії, де можна переховуватися. Якщо Шульц думає, що опікун — це остання інстанція, то він погано знає Вінету фон Хоф.

У мене є час. Тижні, можливо, місяць до випуску. Достатньо, щоб знайти спосіб розірвати цей контракт, або ж... щоб зробити так, аби барончику самому перехотілося пов’язувати життя з такою «небезпечною» нареченою.

Тиша в аудиторії, яку я щойно почала усвідомлювати як свій порятунок, раптом стає важкою, наче застигле свинцеве небо. Я ще не встигла зробити й десятка кроків, як повітря знову вібрує. Цього разу — не від бойової магії, а від чогось солодкого, в’язкого, як мед, що забиває горло.

Двері відчиняються ледь чутно. У прорізі з’являється силует. Аделіна ван Коплен. Старша сестра Шульца, помічниця кафедри демонології, чий голос завжди звучить як шелест сухого листя на цвинтарі. Вона входить, немов пливе, і її очі — холодні, розрахункові — відразу знаходять мене.

— Яке прикре непорозуміння, Вінето, — її губи розпливаються в посмішці, від якої в мене по спині бігають мурахи. — Мій брат... він такий імпульсивний. Усі чоловіки нашої родини схильні до перебільшень, коли мова йде про їхні «трофеї».

Вона підходить ближче, і я автоматично роблю крок назад, відчуваючи, як мої пальці самі собою стискаються в кулаки.

— Тобі нема чого тут робити, Аделіно, — відрізаю я, намагаючись додати в голос хоч краплю тієї впевненості, яку відчуваю лише тоді, коли працюю з темною енергією.

Аделіна сміється — коротко, сухо. Вона дістає з кишені мереживну хустку і з викликом проводить нею по запиленому столу.

— Шульц — ідіот, але він мене слухає. Він боїться мене більше, ніж ректора, повір. Я можу переконати його відмовитися від цього шлюбу. Можу зробити так, щоб він забув про твоє ім’я, ніби його ніколи й не було в його серці... чи де він там плекає свої амбіції.

Вона робить паузу, схиляючи голову набік. Її очі виблискують цікавістю, немов у голодної хижачки.

— Але послуга за послугу, Вінето. Ти ж знаєш, як це працює в нашому світі, особливо тут, у Рійстані. Все має свою ціну.

— Чого ти хочеш? — питаю я, відчуваючи, як всередині наростає тривога. Пропозиція звучить надто спокусливо, а такі пропозиції зазвичай пахнуть небезпекою.

Аделіна нахиляється до мого вуха. Від неї пахне дорогими парфумами і чимось терпким, наче зіллям, що готується у великих казанах кафедри демонології.

— Усе просто. Ректор Рейнхард... він надто пильний, чи не так? У його спальні, у прихованому відділенні письмового столу, зберігається одна річ. Невелика дерев’яна скринька з печаткою імперії Суон. Тобі потрібно просто принести її мені. Ти — темна відьма, Вінета. Проникнути в покої ректора непоміченою для тебе — це як дитяча забавка.

Вона відступає назад, спостерігаючи за моєю реакцією, наче за експериментом.

— Твій вибір: або стати моєю невісткою і терпіти дотики мого брата все життя, або одна маленька прогулянка до спальні ректора. Ну, що скажеш?

Я завмираю. Вкрасти щось у Рейнхарда? Це самогубство. Але перспектива опинитися під каблуком у Шульца ван Коплена здається ще страшнішою.