1 Небажаний наречений

Повітря в кабінеті алхімії густе, просякнуте запахом сірки, сушеного полину та того особливого, металевого присмаку, що залишає після себе вивчення темних мистецтв. Я стою спиною до масивного дубового столу, відчуваючи холод каменю крізь тканину сукні.

Шульц насувається, як хижак, що загнав здобич у кут. Його посмішка — огидна суміш впевненості та нахабства, яка завжди викликала в мене бажання випалити її назавжди.

— Вінето, люба, навіщо ці ігри? — його голос оксамитовий, слизький, наче змія. — Всі в академії знають, що фон Хоф — це лише звучне прізвище, а за ним — порожнеча. Тобі потрібен захист. Мені — дружина з талантом до некромантії. Це вигідна угода.

Він ставить руки на стіл з обох боків від моїх стегон, відрізаючи шлях до відступу. Його обличчя надто близько. Я відчуваю запах його одеколону — солодкий, нудотний.

— Забирайся, Шульце, — мій голос звучить рівно, хоча всередині все клекоче від люті. — Поки я не перетворила твої нутрощі на чорнило.

Він сміється, подаючись вперед, і в цей момент я відчуваю: час діяти. Мої пальці торкаються скляної колби з нестабільним еліксиром розпаду, що стоїть поруч. Я не шукаю магію в повітрі, я витягую її зі свого єства, спрямовуючи імпульс прямо в реагенти.

— Ти нічого не зробиш, — шепоче він, нахиляючись до моєї шиї.

Я різко штовхаю колбу вперед, збиваючи її з краю столу. Вона врізається в його груди і розлітається на друзки. Світ навколо вибухає фіолетовим полум’ям, від якого віє крижаним жахом темної магії. Стіни здригаються, повітря навколо нас гусне, перетворюючись на некерований вихор магічного дисбалансу. Шульц відлітає до протилежної стіни, засипаний уламками та іскрами, що роз’їдають стіл.

Двері аудиторії розлітаються в тріски миттєво, навіть без дотику людської руки.

На порозі стоїть ректор Рейнхард. Його постать заповнює собою весь дверний отвір, а в очах, що випромінюють чисте, сталеве світло бойового мага, читається лише одне — холодний гнів. Вихор навколо мене миттєво вщухає, стиснутий його владною волею, і я розумію: це не найкращий початок мого останнього семестру.

Рейнхард переводить погляд зі стогону Шульца на мене, а потім знову на барончика. Його очі — це два шматочки криги, в яких немає місця для емоцій, лише для статуту академії.

— Ректоре, не зважайте, — Шульц підводиться, обтрушуючи камзол, і на його обличчі знову з’являється та сама пихата посмішка, хоча руки ледь помітно тремтять. — Це просто сварка між закоханими. Ми з Вінетою заручені, наші родини вже підписали папери. Весілля одразу після її випуску, бо правила академії... самі знаєте, не дозволяють укладати шлюб раніше. Просто емоції, нічого більше.

Я відчуваю, як усередині все холоне. Заручені? Він бреше так впевнено, ніби це свята правда. Але я бачу, як Рейнхард звужує очі. Ректор не вірить — він бачить не закохану пару, а жертву і мисливця.

— Барончик ван Коплен, — голос Рейнхарда звучить як удар батога. — Якщо ви не зникнете з моїх очей протягом десяти секунд, я особисто переконаюся, що ви наступні п'ять років проведете в карцері за руйнування лабораторії. Вийдіть.

Шульц на мить завмирає, його обличчя червоніє від приниження, але він кидає на мене зловісний погляд і, схиливши голову в удаваній повазі, виходить. Двері з гуркотом зачиняються.

Рейнхард робить крок до мене. Його бойова аура тисне на легені, витісняючи повітря.

— Отже, адептка фон Хоф, — він повільно оглядає випалену стільницю і розбиті колби. — Використання магії поза полігоном, псування королівського майна та створення загрози для інших студентів. За це в Рійстані відраховують без права на апеляцію. Що ви можете сказати на свій захист, перш ніж я підпишу ваш наказ про виключення?

Мої руки мимоволі стискаються в кулаки. Гордість завжди була моєю головною рисою, але зараз, перед обличчям реальної небезпеки втратити все, стіна, яку я будувала навколо себе роками, тріскається. У горлі стає тісно, очі починають щипати. Я відвертаюся, намагаючись сховати обличчя, але сльози все ж прориваються — гарячі, принизливі.

— Я... я не хочу заміж за нього, — мій голос тремтить, зриваючись на шепіт. — Він переслідує мене вже третій тиждень. Я відмовляла, я погрожувала... я не знала, що він дістався мого опікуна. Він не просто нахабний барончик, ректоре, він діє як власник, який купив товар.

Я піднімаю на нього очі, не намагаючись більше стриматися.

— Мене ніхто не питав, пане ректоре. Моя доля в цьому шлюбі була вирішена без моєї згоди. Я не маю права на власне життя, поки я в цій Академії. Це була не сварка наречених. Це був єдиний спосіб виставити його звідси, поки він не затиснув мене в кут остаточно.

Рейнхард завмирає. Напруга в його постаті трохи слабшає, але в погляді з'являється якась нова, незрозуміла мені думка.