Адептка для Сріблястого лорда

Розділ 4.Срібний слід

Ранок прийшов надто швидко.

Астра зрозуміла це в ту мить, коли крізь важкі завіси почало пробиватися бліде світло.

Вона майже не спала.

Кілька разів прокидалася від власного серцебиття, дивилася на двері, за якими вночі стояв Коул, а потім переконувала себе, що все це їй наснилося.

Голоси.

Символ.

Білий коридор.

Дитина.

Драконячі очі.

І слова Коула.

Не дозволяй йому знайти тебе першою.

Астра повільно сіла на ліжку.

Кімната здавалася звичайною.

Ранкове сонце лежало на підлозі золотими прямокутниками. На сусідньому ліжку Люсі ще спала, згорнувшись клубочком.

Ніяких голосів.

Ніякого срібного світла.

Ніякого Коула.

Астра видихнула.

— Просто сон...

Вона сама не повірила власним словам.

Погляд упав на її долоню.

Астра завмерла.

Посеред долоні залишилася тонка срібляста лінія.

Вона нагадувала маленький півмісяць, від якого відходили дві майже непомітні риски.

Астра потерла шкіру.

Слід не зник.

Вона взяла рушник, змочила його водою й потерла сильніше.

Нічого.

Срібло залишилося.

— Чорт...

— Що там?

Астра здригнулася.

Люсі вже сиділа на ліжку.

Її світле волосся було скуйовджене після сну, а блакитно-сірі очі примружилися від ранкового світла.

— Нічого.

Астра швидко стиснула пальці.

Люсі позіхнула.

— Ти всю ніч крутилася.

— Я?

— Так.

Люсі спустила ноги на підлогу.

— Я навіть хотіла тебе розбудити.

— Чому не розбудила?

— Бо ти щось говорила уві сні.

Астра застигла.

— Що саме?

Люсі задумалася.

— Не знаю. Щось про... дракона.

Серце Астри знову забилося швидше.

— Я часто говорила уві сні.

— Не так.

Люсі подивилася на неї уважніше.

— Ти бліда.

— Я просто не виспалася.

— Через учора?

Астра кивнула.

Це було правдою.

Принаймні частково.

Люсі підвелася й підійшла до шафи.

— Сьогодні перший день занять. Не хочу запізнитися.

Астра подивилася на неї.

— Вже починаються заняття?

— Уявляєш? Академія не збирається чекати, поки ми оговтаємося після випробування.

Люсі усміхнулася.

І на кілька секунд усе знову стало звичайним.

Дві дівчини.

Нова кімната.

Нова Академія.

Нове життя.

Астра майже змусила себе повірити, що нічого страшного не сталося.

Майже.

Через пів години вони вже йшли коридором північного крила.

Академія вдень була зовсім іншою.

Там, де вночі панувала тиша, тепер вирувало життя.

Студенти поспішали на заняття. Хтось сперечався біля великих аркових вікон. Хтось ніс стос книг, які самі летіли поруч із ним. Зі сходів долинав сміх.

Повітря пахло старим каменем, воском і чимось солодким, схожим на корицю.

— Сьогодні теорія магічних ядер, — сказала Люсі, дивлячись на розклад.

— А потім?

— Практика контролю стихії.

Астра скривилася.

— У мене немає стихії.

Люсі зупинилася.

— У тебе є магія.

— Але яка?

Люсі на мить замовкла.

— Думаю, вони з'ясують.

Астра нічого не відповіла.

Вона не хотіла згадувати Сферу.

Не хотіла згадувати срібне світло.

І особливо не хотіла думати про слова викладача.

Абсолютна чистота магічного ядра.

Вони саме завернули за поворот, коли розмова навколо раптом стихла.

Люсі теж замовкла.

Астра відчула зміну раніше, ніж побачила причину.

Люди розступалися.

У кінці коридору з'явився чоловік.

Високий.

У чорній формі Академії зі срібною вишивкою.

Чорне волосся акуратно спадало на чоло.

Світло-блакитні очі ковзали по студентах холодним, уважним поглядом.

Адріан вон Евергард.

Ректор.

Астра впізнала його одразу.

Учора він стояв біля Сфери.

Тоді їй здалося, що його погляд був спрямований просто крізь неї.

Сьогодні відчуття було ще сильнішим.

Адріан ішов їм назустріч.

Студенти мовчали.

Хтось відступив убік.

Хтось схилив голову.

Астра теж хотіла зробити те саме.

Але не встигла.

Їхні погляди зустрілися.

Світ навколо ніби на мить зник.

Астра не знала, що саме побачила в його очах.

Не холод.

Не гнів.

Щось інше.

Наче він намагався впізнати її.

Адріан зупинився.

Його погляд опустився на її руки.

Астра машинально стиснула долоню.

Надто пізно.

Він уже помітив.

На мить у світло-блакитних очах промайнуло щось незрозуміле.

Адріан нічого не сказав.

Просто пройшов повз.

Астра видихнула лише тоді, коли він опинився за кілька кроків.

— Ти знаєш, хто це? — пошепки запитала Люсі.

— Ректор.

— Я не про це.

Астра повернулася до неї.

Люсі дивилася вслід Адріану.

— Він дивився на тебе.

— Можливо, просто впізнав після вчорашнього.

— Можливо.

Але тон Люсі чомусь не переконав Астру.

Адріан не озирнувся.

Принаймні зовні.

Він ішов коридором, зберігаючи звичний спокій.

Та всередині все було інакше.

Вона.

Аргентум прокинувся в його свідомості.

Не голосно.

Не різко.

Просто одна думка.

— Я бачив її, — подумки сказав Адріан.

Тиша.

— Ти відчув знак?

Мовчання.

Адріан стиснув щелепу.

— Аргентум.

Нарешті дракон озвався.

— Срібло.

— Я знаю.

— Не знаєш.

Адріан зупинився.

— Тоді поясни.

Аргентум замовк.

Знову.

Адріан повільно видихнув.

За всі роки їхнього зв'язку він звик до загадок дракона.

Але це було інше.

Аргентум не просто щось приховував.

Він боявся.

І Адріан не знав, що лякало його більше — невідомість чи те, що дракон, який ніколи не боявся нічого, що жило в цьому світі, боявся саме через одну дівчину.

На заняття Астра прийшла однією з перших.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше