Розділ 3. Голос у темряві

Астра довго не могла заснути.

Люсі вже давно спала на сусідньому ліжку, повернувшись до стіни й накрившись ковдрою майже з головою. Її світле волосся розсипалося по подушці, а рівне дихання час від часу порушувала ледь чутна зміна пози.

Астра ж лежала нерухомо.

Дивилася в темряву.

Перед очима знову й знову виникала Сфера Істини.

Срібне світло.

Тріщина, що пробігла крізь її поверхню.

Сотні драконів у небі.

І той величезний срібний дракон із очима, у яких палало синє полум'я.

А ще — Адріан.

Вона не знала чому, але щоразу, коли згадувала його світло-блакитні очі, всередині виникало дивне відчуття.

Наче вона вже колись їх бачила.

Ні.

Це було неможливо.

Вона ніколи раніше не була в Академії.

Ніколи не зустрічала ректора.

І все ж...

— Астро...

Астра різко розплющила очі.

Серце вдарилося об ребра.

Вона не рухалася.

Подивилася на Люсі.

Та спала.

— Люсі? — ледь чутно покликала Астра.

Жодної відповіді.

Тоді вона почула це знову.

— Астро...

Голос був тихим.

Жіночим?

Чоловічим?

Вона не могла визначити.

Здавалося, він лунав не з кімнати, а просто всередині її голови.

Астра повільно сіла.

Ковдра зісковзнула з плечей.

У кімнаті було холодно.

Надто холодно для кінця літа.

Вона опустила босі ноги на підлогу й завмерла.

Під дверима не було світла.

Але за вікном...

Астра підвела голову.

На склі з'явилася тонка срібна лінія.

Вона повільно ковзнула вниз.

Потім повернула вбік.

Ще одна.

І ще.

За кілька секунд на вікні сформувався незнайомий символ.

Астра дивилася на нього, не розуміючи, звідки їй відоме його значення.

Вона ніколи не бачила його.

Принаймні так їй здавалося.

Та пальці самі потягнулися до скла.

Щойно вона торкнулася символу, срібне світло спалахнуло.

Астра різко відсмикнула руку.

Символ зник.

— Не бійся...

Цього разу голос був зовсім поруч.

Астра озирнулася.

Нікого.

— Хто тут?

Тиша.

Вона підвелася.

Її довге каштанове волосся ковзнуло по спині, коли вона підійшла до вікна.

За ним лежала Академія.

Величезні вежі здіймалися в темне небо. На стінах горіли блакитні магічні вогні, а десь далеко, за межами північного крила, почувся низький протяжний драконячий рев.

Астра поклала долоню на холодне скло.

І тоді почула голоси.

Не один.

Кілька.

— Ти повернулася...

Астра перестала дихати.

— Вона не пам'ятає.

— Вона не повинна була прокинутися.

— Надто рано...

— Та, кого забрали...

Останні слова змусили її відступити.

— Ні...

Перед очима раптом спалахнуло світло.

Не кімната.

Не Академія.

Щось інше.

Білий коридор.

Дитячий плач.

Маленька дівчинка, яка стояла босоніж посеред холодної підлоги.

Чиясь рука простягалася до неї.

Срібне світло.

А потім...

Очі.

Величезні.

Сині.

Драконячі.

Астра різко вдихнула й упала на коліна.

Бачення зникло.

— Що це?..

Вона подивилася на свою долоню.

Прямо посеред шкіри світився той самий символ, який щойно з'являвся на вікні.

Срібло повільно пульсувало.

— Хто я?.. — прошепотіла вона.

У відповідь пролунав голос.

Цього разу чоловічий.

Низький.

Незнайомий.

І дуже близький.

— Ось це ми й маємо з'ясувати.

Астра завмерла.

Під дверима кімнати промайнуло срібне світло.

Хтось стояв у коридорі.

Вона повільно підвелася.

— Люсі...

Дівчина на сусідньому ліжку навіть не ворухнулася.

Астра зробила крок до дверей.

І саме тоді почула тихий голос з іншого боку.

— Не відкривай.

Вона завмерла.

— Коул?

— Так.

Астра підійшла ближче, але не торкнулася дверей.

— Що ти тут робиш?

— Побачив світло.

— Яке світло?

За дверима запала коротка пауза.

— Те, яке не мало з'явитися.

Астра відчула, як холод пробігає по спині.

— Ти знаєш, що зі мною відбувається?

— Ні.

Відповідь була надто швидкою.

— Ти брешеш.

— Я знаю достатньо, щоб сказати тобі одне.

Голос Коула став тихішим.

— Якщо хочеш залишитися живою, Астро... не дозволяй йому знайти тебе першою.

Астра насупилася.

— Кому?

Мовчання.

— Коуле?

Нарешті він відповів:

— Тому, хто вже знає, де ти.

Астра відчула, як серце завмирає.

— Але хто?..

Кроки.

Коул відходив.

— Коуле!

Вона притиснула долоню до дверей.

— Почекай!

Та коридор уже мовчав.

Астра залишилася сама.

Не зовсім.

На її долоні все ще мерехтів срібний символ.

Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти хоча б щось.

Не помітила лише одного.

Далеко від північного крила, у найвищій вежі Академії, біля великого аркового вікна стояв Адріан вон Евергард.

Він дивився на темне небо.

На його обличчі не було жодної емоції.

Та всередині...

Аргентум мовчав.

Вже вдруге за цей день.

І це мовчання було страшнішим за будь-які слова.

Адріан заплющив очі.

— Аргентум.

Тиша.

Він відкрив їх.

— Ти знаєш, що це за дівчина?

Довга пауза.

Потім у свідомості озвався дракон.

Лише одне слово.

— Срібло.

Адріан стиснув пальці.

— Що означає це слово?

Аргентум не відповів.

І вперше за багато років Адріан відчув щось, чого не відчував навіть перед найнебезпечнішими драконами.

Невпевненість.

А в іншій частині Академії Астра все ще стояла біля дверей.

Вона не знала про Адріана.

Не знала про Аргентума.

Не знала, що її поява вже змінила щось у самому серці Академії.

Вона знала тільки одне.

Хтось знав її.

Можливо, навіть краще, ніж вона сама.