Розділ 2. За воротами Академії

Ворота Академії Імперської Крові Драконів були значно вищими, ніж здалися Астрі здалеку.

Коли карета зупинилася перед ними, дівчина мимоволі підняла голову.

Два масивні кам'яні стовпи здіймалися вгору, гублячись десь серед туману. На кожному сидів висічений із чорного каменю дракон. Їхні крила були розпростерті, а пащі розкриті так, наче вони ось-ось зірвуться зі своїх постаментів.

Між ними висіла величезна металева брама.

На ній сріблом був викарбуваний герб Академії — дракон, що стискав у пазурах стилізовану сферу.

Та найдивнішим було не це.

Повітря перед воротами мерехтіло.

Ледь помітно.

Наче над землею натягнули невидиму плівку.

— Це захисний бар'єр, — прошепотіла Люсі.

Астра перевела на неї погляд.

— Звідки ти знаєш?

Люсі усміхнулася.

— Я читала.

— Ти читала?

— Іноді.

— Не вірю.

— А дарма.

Астра тихо засміялася.

Цей сміх вийшов несподівано легким.

Вона майже забула, що ще кілька хвилин тому боялася навіть дихати.

За воротами був зовсім інший світ.

Студенти.

Їх були сотні.

Хтось виходив із карет, навантажених валізами. Хтось стояв біля фонтанів, розмовляючи зі знайомими. Дехто вже демонстрував свою магію, викликаючи маленькі язики полум'я або змушуючи воду в келихах обертатися тонкими спіралями.

Скрізь були дорогі тканини.

Золота вишивка.

Герби знатних родів.

Персні.

Амулети.

Астра мимоволі опустила очі на власні руки.

Нічого.

Жодного герба.

Жодного родового персня.

Лише маленький потертий браслет із темної нитки, який колись давно подарувала їй Люсі.

— Не дивись так, — тихо сказала Люсі.

— Як?

— Наче хочеш розвернутися й піти.

Астра глянула на неї.

— Я не хочу.

Це була правда.

Вона боялася.

Але не хотіла повертатися.

Люсі взяла її за руку.

— Тоді ми заходимо разом.

Астра стиснула її пальці.

— Разом.

Вони ступили вперед.

І в ту ж мить Астра відчула холод.

Не звичайний холод.

Щось торкнулося її шкіри, пройшло крізь тіло і на коротку мить затрималося десь біля самого серця.

Вона зупинилася.

— Астро?

— Ти теж це відчула?

— Що?

Астра озирнулася.

Нічого.

Лише ворота.

Студенти.

Кам'яні дракони.

І величезний герб Академії.

Вона похитала головою.

— Нічого.

Але всередині щось насторожено ворухнулося.

Наче Академія її впізнала.

Реєстраційна зала нагадувала величезний собор.

Стеля губилася високо над головою, а між колонами плавали десятки маленьких світляних сфер.

Вони рухалися самі.

Повільно.

Наче зорі.

На стінах висіли портрети колишніх ректорів.

Астра намагалася не дивитися на них надто довго.

Особливо на один.

Чоловік із білим волоссям і золотими очима дивився прямо на неї.

Його погляд здавався настільки живим, що Астра мимоволі відступила на крок.

— Не подобається? — запитала Люсі.

— Він дивиться.

— Це портрет.

— Я знаю.

Люсі пирхнула.

— Ти надто багато думаєш.

Можливо.

Астра хотіла погодитися, але в цей момент почувся голос:

— Наступні!

Вони підійшли до столу.

За ним сиділа молода жінка в темно-синій формі Академії.

На її комірі блищала срібна емблема драконячого крила.

— Імена?

— Люсі Рейвенхарт.

Перо саме собою ковзнуло по аркушу.

— Далі.

— Астра.

Жінка підняла очі.

— Повне ім'я?

Астра завмерла.

Вона не знала, що сказати.

Прізвище було.

Але воно не було її по-справжньому.

Вона носила його тому, що колись так записали в документах.

— Астра... — повторила вона тихіше.

Жінка чекала.

— У документах зазначена лише Астра, — раптом втрутилася Люсі.

Астра швидко глянула на неї.

Жінка нахмурилася.

— Лише ім'я?

— Так.

Кілька секунд вона щось перевіряла.

Потім поставила печатку.

— Кімната сімнадцять. Північне крило. Другий поверх.

Вона простягнула Астрі маленький металевий жетон.

— Не загубіть.

Астра взяла його.

Жетон був холодним.

На його поверхні світився номер.

17.

— Далі.

Вони відійшли від столу.

Астра ще кілька секунд дивилася на жетон.

— Ти могла сказати моє прізвище.

— Я знаю.

— Чому не сказала?

Люсі знизала плечима.

— Бо ти його не любиш.

Астра замовкла.

Це було так просто.

І водночас...

Приємно.

Можливо, Люсі справді пам'ятала такі дрібниці.

Можливо, вона справді була єдиною людиною, яка знала Астру.

Астра усміхнулася.

— Дякую.

Люсі нічого не відповіла.

Лише сильніше потягнула її за руку.

Північне крило виявилося набагато старішим за центральну частину Академії.

Камінь тут був темнішим.

Вікна — вузькими.

А вздовж стін росли дивні сріблясті рослини, чиї листки світилися в напівтемряві.

— Красиво, — прошепотіла Астра.

— Це місячний плющ, — почулося позаду.

Дівчата обернулися.

Біля сходів стояла незнайомка.

Вона була приблизно їхнього віку, з коротким темним волоссям і карими очима.

У руках тримала три книжки.

— Він реагує на магічний фон Академії, — пояснила вона. — Уночі світиться сильніше.

— Ти першокурсниця? — запитала Люсі.

— Так.

Вона перевела погляд на Астру.

— Мене звати Міра.

— Люсі.

— Астра.

Міра кивнула.

— Приємно познайомитися.

— Ти вже тут була? — запитала Люсі.

— Ні. Але я читала про Академію все, що могла знайти.

Люсі подивилася на Астру.

— Бачиш? Я не єдина.

Міра посміхнулася.

— Якщо ви шукаєте сімнадцяту кімнату, вона в кінці коридору.

— Звідки ти знаєш?

— Моя — шістнадцята.

Міра показала на двері поруч.

— Схоже, ми сусідки.