Розділ 1 Дім, якого не було

Астра прокинулася ще до світанку.

Не від гучного звуку і не від страшного сну.

Її розбудило відчуття холоду.

Воно пробралося під тонку ковдру, торкнулося босих ніг і змусило дівчину невдоволено скривитися, перш ніж вона остаточно розплющила очі.

Кілька секунд Астра просто лежала, дивлячись у темну стелю.

За вікном панувала ніч.

Містечко ще спало, а старий будинок теж здавався незвично тихим. Десь унизу ледве чутно потріскувало дерево в печі. Вітер час від часу шкрябав голими гілками по стіні.

Астра потягнулася до ковдри й натягнула її вище.

Хотілося спати.

Сьогодні особливо.

Вона знала, що попереду довгий день.

Але заснути знову не виходило.

Сьогодні був день, якого вона чекала майже половину свого життя.

День вступних випробувань до Імператорської академії драконячої крові.

Астра повернула голову до маленького вікна.

Крізь старі штори просочувалося тьмяне сіре світло.

Ранок.

Вона важко видихнула.

— Ну от, — тихо прошепотіла сама собі. — Почалося.

Астра сіла на ліжку.

Їй було двадцять років, але в такі моменти вона почувалася значно молодшою.

Мабуть, років на десять.

Тоді вона вперше стояла біля воріт дитячого будинку, стискаючи в руках маленьку тканинну торбинку з усім своїм майном.

Вона пам'ятала той день.

Не все.

Лише окремі шматочки.

Холод.

Сніг.

Чужу жіночу руку на своєму плечі.

Високу огорожу.

І думку, що хтось обов'язково повернеться по неї.

Ніхто не повернувся.

А потім була Еліза.

Мати Люсі.

Жінка, яка одного дня прийшла до дитячого будинку й забрала Астру.

Тоді дівчинка не знала навіщо.

Вона просто була щаслива.

Їй здавалося, що нарешті її вибрали.

Що тепер у неї буде мама.

Дім.

Сім'я.

Вона помилялася.

Але про це Астра дізналася не одразу.

Вона відкинула ковдру й підвелася.

Підлога була холодною.

Астра тихо скривилася, намагаючись не наступати на дошку, яка завжди видавала жахливий скрип.

Вона вже знала всі «небезпечні» місця в цьому будинку.

Знала, яка сходинка скрипить.

Які двері треба зачиняти повільно.

Де в коморі лежать ключі.

Який кухонний посуд Еліза вважає надто дорогим, щоб його чіпала Астра.

І в які години краще взагалі не потрапляти їй на очі.

Вона підійшла до маленького дзеркала.

Старе скло було вкрите тонкою павутинкою тріщин.

Але свого відображення Астра бачила достатньо добре.

Довге каштанове волосся після сну розсипалося по плечах заплутаними пасмами.

Вона провела пальцями крізь нього.

— Жахливо, — пробурмотіла.

Потім нахилилася ближче до дзеркала.

Її очі, незвичайні каро-зелені, у ранковому світлі здавалися темнішими.

Іноді вони були майже зеленими.

Іноді — горіховими.

А інколи Астра сама не могла зрозуміти, якого вони кольору.

Вона змалечку не любила свої очі.

Не через їхній колір.

Просто вони занадто багато показували.

Еліза часто казала:

«Твої очі видають, коли ти брешеш».

Астра навчилася не брехати.

Принаймні їй так здавалося.

Вона заплела волосся у просту косу, накинула на плечі стару кофту й вийшла з кімнати.

Двері зачинила обережно.

Дуже обережно.

На кухні було холодніше, ніж у кімнаті.

Астра одразу підійшла до печі.

Вугілля майже згасло.

Вона присіла навпочіпки, підкинула кілька маленьких полін і роздмухала вогонь.

Полум'я спочатку неохоче лизнуло сухе дерево.

Потім спалахнуло.

Тепло поступово почало розповзатися кухнею.

Астра поставила на плиту чайник.

Потім дістала каструлю.

Сьогодні на сніданок мала бути каша.

Вона відкрила шафу й перевірила запаси.

Небагато.

Борошно.

Крупа.

Кілька яблук.

Картопля.

Молоко.

Астра машинально почала складати в голові список того, що треба купити.

А потім згадала.

Сьогодні вона не мала йти на ринок.

Еліза сказала, що сама все купить.

Це було дивно.

Еліза рідко робила щось сама, якщо могла змусити Астру.

Дівчина саме діставала миски, коли почула кроки.

Повільні.

Впевнені.

Астра навіть не озирнулася.

— Доброго ранку, пані Елізо.

— Ти вже встала.

Це не було питанням.

— Так.

Еліза увійшла до кухні.

На ній уже була охайна темна сукня, волосся зібране в ідеальну зачіску.

Астра іноді дивувалася, як їй вдавалося виглядати так, ніби вона прокидалася вже повністю одягненою.

— Чай.

— Уже заварюється.

Еліза кивнула.

— Сніданок?

— За кілька хвилин.

— Добре.

Жінка сіла за стіл.

Астра продовжила готувати.

Тиша між ними не була незручною.

Вона була звичною.

Такою, що з роками стала майже частиною будинку.

— Люсі ще спить?

— Так.

— Розбуди її.

— Зараз?

— Через десять хвилин.

Астра кивнула.

Еліза взяла чашку.

Зробила ковток.

— І після сніданку прибереш у вітальні.

— Добре.

— Потім треба перебрати білизну.

— Добре.

— І сходи в комору. Там…

Астра слухала.

Слухала й запам'ятовувала.

Список справ зростав.

Майже завжди зростав.

Але сьогодні Астра дозволила собі одну маленьку думку.

«Після цього я поїду».

Їй довелося ледь помітно усміхнутися.

Сьогодні.

Саме сьогодні.

— Астро!

Голос Люсі пролунав згори.

— Що?

— Я проспала!

Астра глянула на Елізу.

Жінка навіть не підняла очей від чашки.

— Бачу, — тихо сказала Астра.

За кілька хвилин на сходах почувся тупіт.

Люсі влетіла на кухню, тримаючи в руках гребінець.

— Чому ти мене не розбудила?

Астра здивовано подивилася на неї.

— Я ще не встигла.

— Я ж казала!

— Що?

— Щоб ти розбудила мене раніше.