Післямова

Як-Хаф йшов у повній тиші вздовж берегової смуги бірюзового океану. Яскраві хвилі шуміли по ліву руку від нього, а весь берег був вкритий багатьма прекрасними перламутровими мушлями. За ці дні, він повністю заспокоївся й впорався із собою. Зелене волосся, яке стало темнішим, поки він знаходився у Фірре, ворушив теплий вітер, а він все йшов  й жадібно розглядав все навколо.

Праворуч, як і раніше, тягнулася мідна пустеля, вздовж якої він помічав обвітрені кістки мертвих тварин. Хоча зараз хлопець не був впевнений, що це саме вони. Згадувалися гігантські комахи, які, коли ховалися у піску, мали точно такий самий вигляд. 

Спокій, який відчував Як-Хаф, змусив його посміхнутися. Тільки посмішка була у суміші з самотністю, бо він дуже хотів якомога швидше повернутися назад. Хлопець заспокоював себе тим, що вже дуже скоро він навчитися керувати своїм даром і повернеться до рідних.

Тільки він вмовив себе у цьому остаточно, його браслет засвітився. Всі ці дні Форса намагалася зв’язатися з ним, але він зберігав мовчання. В цей раз це була Уна. Не стримавшись, Як-Хаф відповів.

–– Не чекала, що ти відповіси, –– посміхнулася сестра.

–– Я й не збирався відповідати, але, коли побачив, що це ти, змінив своє рішення.

–– Неочікувано. Тепер буду відчувати себе особливою. Де ти зараз?

–– Я рухаюсь вздовж берегової смуги. Уна, –– хлопець повернувся, щоб сестра побачила океан, –– Тут неймовірно! Цей світ змушує почуватися по-іншому.

–– Тобі це зараз потрібно й, сподіваюсь, це піде на користь, особливо після останніх подій.

–– Про що ти?

–– Люди Кі-Но напали на Фірре. Вони намагалися забрати деяких, а інших просто вбивали. Форса, Мадже й Зіон допомогли відбити атаку.

–– Я не розумію.

–– Жоден, поки що, не розуміє. Хоча з того, що я почула, вважаю, що маю здогадки.

–– Як і завжди, –– засмутився хлопець. –– Я повернусь, як тільки зможу.

–– Не варто, у Форси все під контролем. Й ще дещо… Зіон…

–– Він постраждав?

–– Ні, він зрадив Фірре.

–– Уна, ти щось плутаєш.

–– Хотіла б, але ні. Будь обережний. Зіон не в собі й, краще, не показуй йому на що ти здатен до самої останньої миті. Ти зрозумів мене?

–– Так, а що будеш робити ти?

–– Я зараз закінчую справи в Ангані й піду до Фірре. Вважаю, буду там через місяць. Пощастило, що мені вдалося впоратись із проханням Нгари швидше, ніж хтось розраховував, –– Уна уважно подивилася на брата, –– Відправляй мені періодично свої координати, добре?

–– Я подумаю над цим, –– посміхнувся він сестрі.

–– Добре, мені вже час. Будь обережний, дуже прошу тебе.

–– Звісно буду.

Коли Уна скинула, Як-Хаф зітхнув із полегшенням. Він хотів поговорити з сестрою, але розмова вийшла не такою, як він розраховував. Світ знову перевернувся, а його не було поруч. Почуття болю вразило його прямісінько у серце, коли краєм ока він помітив рух ліворуч. Дещо, по шию у воді, дивилося на нього. Біла, майже прозора шкіра, під якою виднілися сині вени, чорні очі без райдужки не кліпали. Маленькій ніс й пласкі губи. Волосся, якщо це було воно, більше походили на нитки водоростей, товсті й довгі. Коли створіння вийшло з океану, Як-Хаф звернув увагу, що це була жінка. Вона посміхнулась й, схиливши голову праворуч, уважно подивилася в його очі.