Післямова

Як-Хаф йшов у повній тиші вздовж берегової смуги бірюзового океану. Яскраві хвилі шуміли по ліву руку від нього, а весь берег був вкритий багатьма прекрасними перламутровими мушлями. За ці дні, він повністю заспокоївся й впорався із собою. Зелене волосся, яке стало темнішим, поки він знаходився у Фірре, ворушив теплий вітер, а він все йшов  й жадібно розглядав все навколо.

Праворуч, як і раніше, тягнулася мідна пустеля, вздовж якої він помічав обвітрені кістки мертвих тварин. Хоча зараз хлопець не був впевнений, що це саме вони. Згадувалися гігантські комахи, які, коли ховалися у піску, мали точно такий самий вигляд. 

Спокій, який відчував Як-Хаф, змусив його посміхнутися. Тільки посмішка була у суміші з самотністю, бо він дуже хотів якомога швидше повернутися назад. Хлопець заспокоював себе тим, що вже дуже скоро він навчитися керувати своїм даром і повернеться до рідних.

Тільки він вмовив себе у цьому остаточно, його браслет засвітився. Всі ці дні Форса намагалася зв’язатися з ним, але він зберігав мовчання. В цей раз це була Уна. Не стримавшись, Як-Хаф відповів.

– Не чекала, що ти відповіси, – посміхнулася сестра.

– Я й не збирався відповідати, але, коли побачив, що це ти, змінив своє рішення.

– Неочікувано. Тепер буду відчувати себе особливою. Де ти зараз?

– Я рухаюсь вздовж берегової смуги. Уна, – хлопець повернувся, щоб сестра побачила океан, – Тут неймовірно! Цей світ змушує почуватися по-іншому.

– Тобі це зараз потрібно й, сподіваюсь, це піде на користь, особливо після останніх подій.

– Про що ти?

– Люди Кі-Но напали на Фірре. Вони намагалися забрати деяких, а інших просто вбивали. Форса, Мадже й Зіон допомогли відбити атаку.

– Я не розумію.

– Жоден, поки що, не розуміє. Хоча з того, що я почула, вважаю, що маю здогадки.

– Як і завжди, – засмутився хлопець. – Я повернусь, як тільки зможу.

– Не варто, у Форси все під контролем. Й ще дещо… Зіон…

– Він постраждав?

– Ні, він зрадив Фірре.

– Уна, ти щось плутаєш.

– Хотіла б, але ні. Будь обережний. Зіон не в собі й, краще, не показуй йому на що ти здатен до самої останньої миті. Ти зрозумів мене?

– Так, а що будеш робити ти?

– Я зараз закінчую справи в Ангані й піду до Фірре. Вважаю, буду там через місяць. Пощастило, що мені вдалося впоратись із проханням Нгари швидше, ніж хтось розраховував, – Уна уважно подивилася на брата, – Відправляй мені періодично свої координати, добре?

– Я подумаю над цим, – посміхнувся він сестрі.

– Добре, мені вже час. Будь обережний, дуже прошу тебе.

– Звісно буду.

Коли Уна скинула, Як-Хаф зітхнув із полегшенням. Він хотів поговорити з сестрою, але розмова вийшла не такою, як він розраховував. Світ знову перевернувся, а його не було поруч. Почуття болю вразило його прямісінько у серце, коли краєм ока він помітив рух ліворуч. Дещо, по шию у воді, дивилося на нього. Біла, майже прозора шкіра, під якою виднілися сині вени, чорні очі без райдужки не кліпали. Маленькій ніс й пласкі губи. Волосся, якщо це було воно, більше походили на нитки водоростей, товсті й довгі. Коли створіння вийшло з океану, Як-Хаф звернув увагу, що це була жінка. Вона посміхнулась й, схиливши голову праворуч, уважно подивилася в його очі.