Глава 19

Уна прокинулася у своєму власному домі, який їй виділила Нгара й Кено. За ці дні у поселенні вона повністю освоїлася. Ду-Ха ходили за нею скрізь, що трохи ускладнювало її пересування вулицями, але варто їй було поговорити з ними, вони зрозуміли й розійшлися по своїх справах. Тільки один малюк так і залишився поруч із нею.

На відміну від своїх сородичів, він був темно-бурий. Нгара сказала, це через те, що його батьки жили у Чорних горах далеко на півночі. Минулою зимою, коли прийшли холоди та сніг, родина малюка загинула, захищаючи поселення від брамарів. Шестилапі ведмеді-велетні були  люті. Завжди ходили парами, у висоту досягали майже п’яти метрів. Білі, немов сніг, зовсім непомітні у своєму середовищі, незважаючи на великі розміри.

Дівчина піднялася з ліжка й побачила, що дитинча Ду-Ха лежить прямо під ногами. Його маленькі лапки трохи здригалися, наче він біг кудись уві сні.

– Тобі потрібно придумати ім’я, – пошепки сказала дівчина. Дитинча відкрило очі, позіхнуло й подивилося на неї відданими очима. – Як тебе звуть?

Він продовжував дивитися їй в очі. Уна відчула нитку, що тягнулася від нього прямо до неї. В голові почали змінюватись картинки. Батьки, які захищають поселення, бій і він, що намагається допомогти, але батьки йому забороняють.

– Може Алхуз? Це ім’я означає – захисник, – Ду-Ха застрибнув на ліжко й притулився до дівчини. Було зрозуміло, що йому подобається запропонований варіант. – Пішли снідати? – Алхуз радісно стрибнув вниз й побіг до двері на вулицю. – Зачекай, мені потрібно вдягнутися.

Ранок був прохолодним, але це як раз і подобалось дівчині. Нарешті, настала та погода, яка їй підходила. На вулиці вже скрізь ходили мешканці Ангану. Одні починали готувати сніданок, інші годували дрібну живність. Як і на Уна-Ре тут були птахи, які несли яйця, тільки вони були значно більші й чорні, як ніч. Чорно-білі пухнасті тварини, які нагадували щось середнє між козою та вівцею, ходили за воротами, а кілька дітей пасли їх. Тут можна було побачити й інших свійських тварин, з якими цілоденно возився Дан. Чоловік дізнавався все, що тільки можливо, про кожну живу істоту, а коли бергоніани почали готуватися до приходу зими, він став задавати ще більше питань.

Ловер патрулювала територію разом із воїнами й була задоволени цим. Дівчина знову почала посміхатися, що сильно потішило Уну.

Пройшовши вулицею, Уна зайшла в довгий будинок, де її вже чекали. Стіл був накритий, залишалося тільки дочекатися Нгару.

– Доброго ранку, Мад-Нату, – посміхнувся чоловік. – Чи ти все ще волієш, щоб тебе називали Уна?

– Доброго ранку, Кено. Коли я дізналася, що означає Мад-Нату, я подумала, що це трохи занадто, – Уна нещодавно дізналася, що це перекладається, як “мати природи”. Це здивувало її, але водночас було приємно чути щось подібне.

– Всі імена, які ми даємо нашим дітям й ті, які отримали самі, щось означають. Вони розповідають, хто ми, говорять про нашу сутність. Якщо у якусь мить ти вирішиш, що твоє ім’я не підходить тобі, ти завжди зможеш змінити його.

– Це цікава традиція, – сказала дівчина присівши за стіл. – У моїх людей ім’я дається при народженні. Воно може зовсім нічого не означати і жоден їх не змінює. Що означає ваше ім’я?

– Воно означає – захисник вождя, – гордо сказав Кєно. – Я прийняв на себе обов’язки оберігати людей і свою кохану, тому моє ім’я змінилося.

– Ваш побут, культура, люди захоплюють мене.

– Це приємно чути, – до зали, де був накритий стіл, зайшла Нгара. Жінка посміхнулася Уні й сіла біля свого чоловіка. – Кено, після сніданку потрібно відправити кілька бергоніан в ліс. Нам потрібні запаси дерева для укріплення стін.

– Я можу піти з ними? – запитала Уна.

– Звісно, – посміхнулася жінка. – Ти вільна у своїх діях. Твоє завдання оберігати в цю зиму Анган від брамарів. Доречі, Ловер чудовий воїн. Ти казала, її навчала твоя сестра?

– Так, дійсно так. Форса тренувала всіх воїнів нашого міста.

– Було б чудово, якби вона дала кілька уроків і для нас, – сказав Кено.

– Згодна з вами. Я запитаю її, коли з’явиться можливість.

Страви, які готували бергоніани, здавалися неймовірно смачними для Уни. Дівчина насолоджувалась кожним шматочком й була щаслива, що залишилась тут.

Ловер все ще була у патрулі, а Дан гуляв вулицями й спілкувався з мешканцями Ангану. Чоловік вже непогано розмовляв й, навіть, періодично жартував, що дуже смішило місцевих. Хоча він був тохи надокучливим, вони ставилися до нього з розумінням.

Біля головних воріт стояла група місцевих й троє воїнів, які чекали тільки Уну. Коли вона підійшла разом із Алхузом, дитинча Ду-Ха видав вітальне гарчання. Дівчина в черговий раз оцінила стиль одягу бергоніан й вирішила додати до свого вбрання дрібних річкових камінців.

– Нам передали, що ти підеш з нами, Мад-Нату. Ми дуже раді тобі, – заговорила жінка.

– Я рада, що ви прийняли мене до себе.

– Ду-Ха не помиляються у виборі союзників. Ти готова йти?

– Звісно! – посміхнулася Уна.

За воротами був цілий новий світ, який дівчина мріяла дослідити якнайшвидше. Нгара встигла розповісти їй велику кількість дивовижних речей, які вражали уяву. До самих Чорних гір, де спить древній вулкан До-Дже, править королева Грід та король Арн. Королівство Бергонія – це половина всього континенту. Його кордони знаходяться одразу за Чорними горами. За ними розташовані північні землі, котрі вкриті вічною мерзлотою.

Пустеля Маруб, де приземлився Сва-Сед, не єдина й не найбільша. У її центрі знаходяться зубчасті скелі, які бергоніани називають Гора Дііс, вкрита прекрасним камінням, які відбивають сонячне світло. Місцеві вірять, що сили природи зосередили у ціх скарбах усю свою енергію.  У короля Арна в короні як раз це каміння. За стародавньою традицією, щоб його визнали гідним зайняти місце поруч із королевою,  потрібно подолати смертельну пустелю, не стати здобиччю змій й здобути ці каміння. Тільки після цього новий король буде визнаний народом.