Глава 17

Форса спостерігала за братом, той все ще спав. Його волосся повністю змінило колір через те, що сталося у пустелі. Зелений ніколи не був його улюбленим відтінком, але тепер такими були його локони. Бліде обличчя, трохи хворобливе, наче застигло й здавалося неживим у напівтемряві кімнати. Дівчина хвилювалася, хоча знала, що з Як-Хафом все буде добре. Раса Уна-Ре дуже стійка, тому варто йому відпочити й він піде на поправку.

Ось тільки спав він вже кілька днів й це викликало занепокоєння. Вона просиділа з ним весь цей час, намагаючись не відходити навіть на крок. Ман та Саті перевіряли його стан й пропонували свою допомогу, за що вона була дуже вдячна.

Коли вони повернулися, Ман зустрів їх з тривогою. Дітей одразу нагодували й поклали спати, бо вже була ніч. Після цього відбулася довга розмова з повним звітом всіх подій. Мана не здивувало нічого з того, що вона розповіла. Серед його людей також проявилися деякі сили, але він не міг одразу розповісти їй про все. Форса, думаючи про це ще в дорозі, прийшла до висновку, що це було вірне рішення, бо довіру ще потрібно заслужити.

Дівчина прокручувала в голові кожне слово, яке сказав Ман й намагалася зрозуміти, що робити далі:

– Тобі Саті встіг про щось розповісти? – запитав чоловік.

– Нічого конкретного ми не встигли обговорити. Саті говорив коротко про свої спостереження, не більше, – чесно відповіла Форса.

– Те, що ти мені розповіла про себе, підтверджує наші здогадки. Тепер рада Фірре займається не тільки важливими питаннями Фірре, але й опікується тими, хто почав проявляти свій дар. Ми вирішили, що такі люди повинні бути під наглядом, поки повністю не навчаться  керувати своїми силами без шкоди для оточуючих.

– В цьому є сенс, – підтвердила дівчина, – Та все одно є важливе питання. Якщо наш батько не зміг впоратись з тим, що з ним сталося, чи впораються з цим інші?

– Не знаю, Форса. Сподіваюсь, ні в кого більше немає такої сили, як у вашого батька, – чоловік присів у крісло й важко зітхнув, – Зараз тобі краще відпочити. Мені здається, скоро нас чекає дещо, що буде потребувати великих затрат сил.

– Я краще побуду з братом. Дякую вам за підтримку та дах над головою.

– Форса, я радий допомогти вам, дійсно. Зараз не самі прості часи й , коли твої брати повернуться, я хочу, щоб вони допомогли захищати поселення. Мені здається, що неможливо, щоб все було настільки добре.

– Ви вважаєте, що нам може загрожувати небезпека від місцевих?

– Не вони мене турбують.

– А що тоді? З тваринами ми впораємося, якщо що.

– Ні, справа не в цьому. Не можу пояснити. Це передчуття біди. Краще потім обговоримо, коли я зможу  пояснити у чому справа.

– Як скажете.

І ось пройшло кілька днів. Ман був все таким самим похмурим та настороженим. Кожного разу, коли він заходив, здавалося, що він стає тільки похмуріше. Форса розуміла, що його передчуття пов'язане із братом.

Як-Хаф почав говорити щось уві сні, його очі затремтіли й повільно відкрилися. Хлопець уважно роздивлявся обстановку, досліджуючи кожну деталь й, тільки коли його очі зупинилися на сестрі, яка тримала його за руку, в’яло посміхнувся.

– Як ти себе почуваєш? – запитала вона.

– Поки що не знаю, – хлопець спробував підвестися, але в нього нічого не вийшло й він знову ліг. – Голова болить. Давно я тут?

– Вже два дні. Що останнє ти пам’ятаєш?

– Що з-під землі вилізли ті тварюки і я налякав їх, – засміявся Як-Хаф, але одразу закашлявся.

– Попий, – Форса простягнула хлопцю склянку води, – Я принесу тобі поїсти.

– Це було б чудово, таке відчуття, що я можу з’їсти цілу гору!

Форса не могла стримати посмішку й вийшла з кімнати. Крокуючи вздовж коридору, вона, нарешті, почувалася добре, хвилювання зникло й стало набагато легше.

Як-Хаф знову спробував підвестися, але біль в голові був все ще сильним. Присутність сестри тільки посилювала його, тому він був радий, коли вона вийшла. Те, що вона провела тут весь час, було приємно, але її хвилювання накопичувались навколо, що змушувало відчувати хлопця ті самі емоції. Через це перехоплювало дихання. Єдине бажання, незважаючи на сильний головний біль, було вийти на вулицю.

Дзеркало, що висіло навпроти ліжка привернуло увагу Як-Хафа. Його коротке волосся стало зеленим, як і, ще нещодавно, карі очі. Тепер стало зрозумілим, чому у сестри сталися такі зміни у зовнішності. Її довге біле волосся, яке стало тепер піщаним, чітко давало зрозуміти – Форса розкрилася повністю. Тепер те саме сталося й з ним. Тільки його прийняття вийшло не таким, як у нього. У будь-якому випадку, він бу все ще при розумі, чого не можна було сказати про Кіона.

Роздумуючи, Як-Хаф прийшов до розуміння того, що з ним відбувається. Всі емоції, які він вбирав навколо себе, він може переспрямовувати на інших створінь або випускати зелені потоки енергії. Те почуття, коли він вже не міг себе стримувати, викликали страх, тільки зараз емоція вже була його власна. Короткочасна радість зникла, їй на зміну прийшло розуміння, якщо він не навчиться керувати даром, тоді всі, хто знаходиться поруч з ним, будуть страждати. Через кілька днів хлопцю стане краще й він змушений буде зробити єдине, що допоможе всьому його оточенню.

Форса поверталася довгими коридорами назад до брата. Думки дівчини блукали десь далеко, коли з нею хтось заговорив.

– Як справи у Як-Хафа? – запитав Саті.

– О! Я не чула, як ти йшов за мною, – спантеличино сказала дівчина, – Все добре, він прийшов до тями. Я несу йому поїсти.

– Це добре, – хлопець помовчав, наче роздумував про щось й додав, – Коли я зможу з ним поговорити?

– Краще не зараз, він ще слабкий. Може я зможу відповісти на твої запитання?

– Ні. Я тоді пізніше зайду до нього. Дякую, – Саті трохи тривожно подякував Форсі й вже збирався йти, але вона його зупинила.

– Саті, а твоя пропозиція прогулятися все ще в силі?

– О! – тепер була черга дивуватися хлопцю, – Звісно! Коли?