Глава 14

Саті прокинувся, коли зірки вкрили все небо. Коричневі гострі скелі здавалися чорними, як вугілля, а повітря, нарешті, наповнилося свіжістю та вологою. Форса збудила його, легко доторкнувшись до плеча. Від несподіванки він, навіть, здригнувся. Все тіло боліло від довгого бігу, але морально Саті відчував себе чудово.

– Подивись вниз. – пошепки сказала Форса.

Хлопець зробив так, як вона сказала, й побачив змій. Порахувати їх було неможливо, тому, що всі вони частково знаходились під піском й повзали одна по іншій. Їх сутички й шипіння змусили його серце захолонути, а рука потягнулася за мечем.

– Не варто, вони не можуть дістати нас тут, – рух хлопця не залишився без уваги Форси.

– Звідки ти знаєш? – не відриваючи погляду від створінь, запитав Саті.

– Я вже казала, нещодавно тут була моя перша ночівля за весь час у пустелі. До цього я не могла зупинитись.

– Коли ми зможемо йти далі?

– Через годину після світанку. Я трохи відпочину, розбуди мене через кілька годин, – попросила дівчина.

– Так, звісно.

Форса лягла на місце Саті, поклала під голову свій рюкзак й занурилася у тривожний сон. Хлопець спостерігав за дівчиною, яка спала, й не міг перестати тішитися нею. Її красу неможливо було порівняти з чимось, що він колись бачив у своєму житті. Серце тремтіло від кожного її вздоху, а світ навколо, здавалося, завмирав. Складалося враження, що в цьому місці під зірками є тільки Форса та він. Її довге білосніжне волосся було розпущене, а густі чорні вії тінями опускались на повіки.

Щоб не порушити сон дівчини, Саті намагався не ворушитися, хоча в цьому й не було сенсу, бо вона спала міцно й нічого не чула. Хлопець роздивлявся околиці, зірки, змій, які копошилися внизу. Було незрозумілим, чим їм так сподобалось це місце. Пустеля ніколи не здавалася йому чимось добрим. Майже все своє життя він провів у західних океанічних землях. В кількох кілометрах від поверхні починався купол. Він тягнувся до самого дна, до найглибшої розщілини й на багато миль навколо. Він очищував воду, поступово її фільтрував й це давало свої плоди, хоча й незначні. Після катастрофи планета все ще боляче переживала наслідки їх байдужості й недбалості.

Саті любив ходити океанічним дном й спостерігати за місцевою фауною. Риби, які вже звикли до людської уваги, пропливали повз, виблискуючи своїми сяючими боками. Кілька древніх акул, яких вони виростили самі у лабораторії, не поспішаючи плавали, але до поверхні не піднімалися. Вони не нападали на людей, бо вже звикли до їх постійної присутності. Коли наставала ніч, з дна піднімався сяючий планктон, який віддаляючись все далі до поверхні, нагадував зірки. Одного разу, його налякав спрут, довжиною близько тридцяти п’яти метрів. Він проплив повз й зупинився, щоб роздивитись людину блище. Саті простягнув руку й він дозволив йому доторкнутися до себе. Батько був наляканий, бо ці тварини були дуже непередбачувані. Кілька разів вони, навіть, намагалися пробратися до лабораторій по широким трубам, але решітки їх зупинили. Спрути були, мабуть, єдиними створіннями, які пережили катастрофу на Уна-Ре. Вони заховалися у найглибших місцях океанічного дна й чудово себе там почували. На них не впливало зменшення кисню у воді, те, що вона ставала більш прісною й, навіть, її забруднення. Ман намагався досліджувати їх, але вони були занадто потайливими істотами.

Західне океанічне місто було прекрасне. Велика кількість широких панорамних вікон, через які можна було спостерігати за водним світом. Освітлені переходи від однієї будівлі до іншої. Цілі площі під куполом з надміцного скла! Все дихало життям! Поступово навколо міста утворився риф. Корали на такій глибині, як і більшість риб, випромінювали світло. Медузи, яких так само виростили у лабораторіях, швидко завоювали частину рифу. Вчені Айсу, підводного міста, помітили, що вони входили у симбіоз з деякими рибами. Це було неймовірне відкриття.

Але все це у минулому. Навіть найстійкіші спрути не змогли вижити. Саті згадав, як йому прийшло сповіщення на браслет. Всі завмерли на мить, а потім зірвалися з місця й побігли хто куди. Деякі вирушили одразу до корабля, хтось намагався знайти своїх близьких. Саті був одним з тих, хто шукав свого батька.

Коли Фірре злетів над водяним простором й почав підніматися вгору, кілька метеоритів пробили обшивку Фірре. Люди лагодили їх на льоту, що у них, на велике щастя, вийшло! Але варто було куполу змінити колір, метеорити почали перетворюватись на пил, який, на загальний подив, зміг просочитися через пошкоджені ділянки. Здавалося, що він живий й сам знає, що і як йому робити. Саті був наляканий, він ніколи не бачив і не чув про подібне.

Батько намагався зв’язатися з матір’ю та сестрою, але вони не відповідали. Корабель західних земель просто зник. Але Ман все ще сподівався, що вони встигли врятуватися. Хоча розумів, що просто пом’якшує цими думками своє горе.

Занурившись у спогади, Саті не помітив, що Едал почало підніматися над пустельним небосхилом. Дівчина відкрила очі й потягнулася. Швидко перекусивши, молоді люди стрибнули з уступу й побігли у напрямку до Як-Хафа та врятованих дітей.

Сонце піднімалося все вище, а вони бігли все швидше. Саті після відпочинку майже встигав за Форсою, не розуміючи, що вона, як і раніше, не набирає ту швидкість, на яку здатна. Піщані дюни, бархани, що нагадували завмерлі хвилі, відсвічували під палючими сонячними променями. Кілька разів Саті бачив змій, але ті не встигали за ними й вони з Форсою легко уникали зустрічей з рептіліями.

Зробивши невеличку перерву, Форса та Саті знову вирушили вперед. Ще один день пролетів непомітно. Едал сідало, а вдалині з’явилося чорне небо. Буря наближалася  з неймовірною швидкістю. Серце Форси завмерло, спогади нахлинули на неї хвилею, а на груди знову опустився важкий камінь. Озирнувшись, дівчина подивилася на Саті, який так само, як і вона, спостерігав за стихією, що насувалася.

Як-Хаф прикрив обличчя тканиною від піску, діти зробили те саме. Сильний вітер не давав можливості хоча б якось орієнтуватися, тому важко було з’ясувати, куди їм потрібно йти. Небо над ними почорніло, а через потоки повітря ставало все важче рухатись. Весь час обертаючись, він перевіряв, чи йдуть за ним діти. Підгоняючи їх, Як-Хаф вирішив йти за ними, щоб діти були весь час у нього перед очима. Тейла ледь йшла, спотикалась, тому, підхопивши дівчинку на руки, хлопець поніс її вперед.