Глава 12

Браслет Форси засвітився, тільки світло було червоним. Це була Уна. Молодша сестра писала, щоб вона висувалася на зустріч Як-Хафу й дітям, яких брат приведе з собою. Про інших членів екіпажу й про матір – жодного слова. Сестра писала, що перехід має зайняти значно більше часу ніж у неї, тому Форсі потрібно виходити якнайшвидше на допомогу й, бажано, взяти когось із собою.

Паніка – це перше, що відчула Форса. Дівчина вже збиралася йти на прогулянку із Саті, але зрозуміла, що цьому не статися ні сьогодні, ні колись у найближчий час.

На її подив, хлопець вже чекав її біля кімнати, яку їй виділив ватажок Ман. Батько Саті буі щедрий й виявляв велике піклування, яку дівчина не могла оцінити. Але відпочинок, такий короткостроковий, скінчився. На Сва-Сед щось відбувалося. Форса сподівалася, що це не пов’язано із батьком.

– Форса, ти готова йти? – запитав Саті.

– Пробач, мені терміново потрібно поговорити з твоїм батьком. – Нервово промовила вона.

– Так, звісно. Я проведу тебе. – Хлопець помітно засмутився, але намагався триматися впевнено. 

Крокуючи довгими коридорами Фірре, дівчина розмірковувала, що говорити Ману про Сва-Сед та як розповісти про набуті здібності. Зараз вона не може говорити неправду або чогось недоговорювати. Форса вирішила, що буде чесною, як і завжди.

Ман був на капітанському містку, де горіло світло від флуористичних ліхтарів, які люди заряджали під відкритим небом. Окрім того, світло сонця, що вже сідало, проходило через широкий ілюмінатор. Перламутрові стіни нагадували внутрішню частину мушлі. Це було не дивно, скоріш символічно. Рід Мі-Ла – мешканці океанічних земель й саме від них завжди черпали своє натхнення. На містку, як і на всьому Фірре, панував спокій та затишок.

Чоловік стояв над якимось записами, зробленими з чорного листя.

– Форса, радий тебе бачити. Щось сталося?

– Ватажок Ман. Мені надійшло термінове повідомлення зі Сва-Сед. Я не знаю, що там сталося, але мої брат, сестра з трьома дітьми, втекли. Зараз я вирушаю до них назустріч. 

– Розумію, – схвильовано сказав він. – Ти хочеш привести їх сюди?

– Так. Хоча б тимчасово. 

– Батько, я також піду. – Подав голос Саті.

– Не поспішай, сину, – Ман подивився на дівчину, – Пробач, Форса, але я притримуюсь раніше сказаних слів. Я маю знати все. Зараз недозволено ризикувати нашими людьми. Ти ж розумієш це?

– Я погоджуюсь із кожним вашим словом. Я готова розповісти все, що знаю, – одразу ж відповіла дівчина. – Коли ми прилетіли на Іс, точніше Адаір, з батьком почали відбуватися дивні речі. З усіма нами, – дівчина затихла, щоб зібратися й продовжила говорити. – Я вважаю, що батько не розумів, що з ним відбувається й це згубило його. Ця сила інша – вона зловісна. Якщо сестра з братом вирішили залишити Сва-Сед, це означає, що батько…

– Остаточно втратив контроль над собою? – закінчив за неї Ман.

– Так, – відповіла дівчина. – Серед вас також є такі люди?

– Звісно. Але про це згодом. – Ман встав з крісла й підійшов до дівчини. Він дивився прямо у її очі, –Форса, чому ти не повернулась назад, якщо зрозуміла, наскільки твій батько може бути небезпечним? Ти кинула своїх людей?

– Ні! Я йшла сюди, щоб спробувати налагодити відносини з Фірре. Але в дорозі зі мною відбулося дещо, чого я не очікувала. Коли зі мною зв’язалася Уна, я сказала, що тепер вимушена повернутися назад, бо коли йшла, не вірила у її слова з приводу батька. Але вона сказала, щоб я прямувала до вас. Вона хотіла знайти тут прихисток.

– Чому? – запитав Саті.

– Вона попросила поговорити з вами, щоб ті, які ще піддалися впливу батька, змогли тимчасово знайти тут притуло. І ще Уна боялася, якщо батько зможе вплинути й на мене, то жоден вже не покине Сва-Сед.

– Що змусило її стільки часу залишатися там? – злегка схиливши голову, запитав чоловік.

– Я не знаю. Вона тільки сказала, що допоки на Сва-Сед є енергія, вона зможе убезпечити повернення й майбутнє для наших людей.

– Тобі потрібно було одразу все розповісти, Форса. – Ман відійшов від дівчини й повернувся за свій стіл. Чоловік знервовано склав чорні сувої й присів у крісло. – Йди. Приведи тих, кого зможеш й, сподіваюсь, діти подужають шлях.

– Я зроблю все, що зможу.

– Фірре чекає вас назад якнайшвидше. І, коли повернетесь, я хочу, щоб твої брат та сестра розповіли мені все, що відбувалося на Сва-Сед нічого не приховуючи. 

– Так і буде.

Саті показав дівчині, де можна зібрати запаси й, прихопивши все, що було за потрібне, вони вийшли з Фірре. Мешканці корабля проводжали їх поглядами, не розуміючи, що могло змусити їх піти удвох на шматування піщаним бурям.

– Ти знаєш напрямок? – запитав хлопець.

– Так, біжи за мною. Намагайся не відставати.

– Це ти намагайся не відставати. – Саті посміхнувся й побіг вперед.

Кілька годин бігу зовсім не позначилися на Форсі. Хоч дівчина й не бігла у повну силу, Саті все одно відставав. Розуміючи, чому він повільніший за неї, вона намагалася контролювати швидкість, щоб не залишати хлопця далеко позаду.

Саті старався як міг, але йому жодним чином не вдавалося порівнятися з Форсу. Здавалось, що вона дика кішка, яка, не відчуваючи втоми, летить до своєї мети. Було помітно, що це не все, на що вона здатна, але через нього дівчина вимушена збавляти темп.

Коли сонце сіло за небосхил, Форса все ще бігла, легко долаючи кожен курган на своєму шляху. Мідний пустельний пісок не гальмував її рухів, а наче навпаки, допомагав їй. Хоча такого, точно, бути не могло.

Через три години темрява стала непроглядною. Зірки горіли в небі, тільки трохи освітлюючи дорогу. Фірре залишився позаду, а попереду Саті сподівався побачити щось нове й неймовірне.

Хлопець вирішив йти із Форсою, тому що за весь час на Іс, він не залишав їх поселення далі чорного лісу. Саме  в ньому й жили місцеві мешканці. Дивні створіння: так сильно схожі на них самих, але й настількі відмінні. Їх чорне волосся, як і листя на деревах, блищало, мов глянцеве. Краплеподібне червоне обличчя, великі чорні розкосі очі з густими віями, невеликий ніс й вузькі губи. Бергоніани були вище будь-якої людини з Уна-Ре щонайменше на голову. Довгі худі руки, стрункі сильні тіла. Всі вони одягалися у чорні тканини. Одяг нагадував просторі, що не заважали рухам, туніки, які були прикрашені різнокольоровими камінцями. Довге волосся у чоловіків та жінок було заплетене у товсті коси, а у деяких були поголені скроні. Коли Саті вперше побачив їх, його вразила їх велич й те, що вони легко зникали серед будь-якої флори. На його очах один з бергоніан з’явився просто посеред галявини. Це було схоже на хамелеона у засідці.