Глава 11

Уна сиділа у зброярні й все ще налаштовувала браслети. Як-Хаф стояв неподалік й слідкував за тим, що вона робить. Періодично підказуючи, хлопець намагався допомогти сестрі. Приміщення, в якому вони знаходились, було довгим,  заставлено сірими полицями різних розмірів, наповненими мечами, бластерами, кинджалами й іншою зброєю. Білі стіни з блакитним й зеленим відливом, створювали враження, наче вони знаходились всередині мушлі.

– Я можу тобі ще чимось допомогти? – запитав брат.

– Ні, все в порядку, дякую, – дівчина переключила свою увагу на комп’ютер, де намагалася переналаштувати потрібну їй деталь.

– Скільки часу буде ще давати енергію ця капсула? – хлопець перевів погляд на жовте світло майже повного заряду з бластеру.

– За моїми підрахунками, близько години. Вважаю, я встигну переналаштувати ще кілька браслетів за цей час. -–нарешті дівчина подивилася на Як-Хафа, – Якщо ти хочеш, можеш сходити до мами. Зі мною все буде добре.

– Закрий двері, добре?

– Так, звісно.

Дівчина встала з свого робочого місця й закрила двері після того, як брат вийшов у коридор. Як-Хаф озирнувся перед тим, як йти у напрямку до матері. Все навкруги здавалося занадто підозрілим, занадто тихим. Повітря було просякнуте обуреністю й відчуття незворотності. Серце хлопця стукало все сильніше з кожним кроком, що наближав його до капітанського містку. Кілька пасажирів пройшли повз нього. Зблідла шкіра, трохи суха, ніби вони страждали від зневоднення. Всі почуття, які він тепер зчитував, допомагали йому триматися подалі від деяких коридорів.   

Сва-Сед за кілька днів розділився на дві частини. Внизу корабля й темними коридорами ходили зсушені, так називав їх хлопець. Ті, хто не піддався впливу батька, сиділи по своїх кімнатах й тільки інколи спускалися за їжею й водою. Зазвичай вони брали із запасом, щоб довше не покидати  свої притулки. На Уну був великий тиск, бо тільки від неї залежало, коли люди зможуть піти. Вони не переставали квапити її, через що дівчина працювала  без зупину. Може з’явитися запитання, чому вони не наважились піти самостійно? Відповідь проста. Ця частина пасажирів були зовсім не підготовлена до самостійного життя. Серед них не було воїнів, які зможуть захистити їх на шляху до Фірре. На Сва-Сед залишилися тільки Марра, Уна та Як-хаф, які володіли навичками бою. Залишки врятованих унарійців Форсою, блукали в тінях. Тепер їх турбували тільки слова Кіона.

Останнє, що залишалося зробити Уні, це внести потрібні налаштування напряму з містка. Дрібні зміни дівчині вдалося зробити із зброярні й технічних відділів, але основна програма не могла бути переналаштована звідти.

Як-Хаф зайшов саме в ту мить, коли батьки розмовляли з Форсою. Сестра мовчала, а мати відчитувала батька. Варто йому було доторкнутися до неї, Марра одразу замовкла. Ністільки сильного тиску Як-Хаф не відчував ніколи, як в ту мить, коли попросив відійти батька від матері. Трохи зусиль й він впорався з ним й зміг спокійно дихати.

Коли розмова була закінчена, Як-Хаф побачив, наскільки сильно змінилася мати. Вона була змучена, зморена. Сильно виділялися сині кола під її очима. Складалося враження, що вона зовсім не спить. Її волосся почало вицвітати. Було зрозуміло, вона пручається, але вплив батька дає про себе знати. Якщо її не увести, вона стане такою самою, як зсушені. Як-Хаф боявся цього. 

Мати завжди була сильною та стійкою. Вона не хворіла й завжди була готова виконувати свої обов’язки, не зважаючи ні на що. Батько, на відміну від неї, виглядав спокійним, але тільки на перший погляд. Лють відчувалась при будь-якому його русі. Коли він поклав руку на плече дружини, вона заціпеніла, очі набули скляного виразу, як у ляльки. Хоча Зіон просив батька пройти обстеження, Кіон цього не зробив. Гейзка після того, що відбулося, намагався триматися подалі від Кіона й, на думку Як-Хафа, правильно вчиняв.  Чоловік, побачивши ватажка, одразу йшов у інший бік. Можливо, лікар щось передчував й слухався своїх інстинктів. Він першим запропонував Уні та Як-Хафу піти подалі від Сва-Седу, але їм ще потрібно було трохи часу. Тому лікар старанно тримався подалі від Кіона. Хоча було очевидно, ще трохи й він сам піде, не дивлячись ні на що. 

Коли розмова з Форсою закінчилась, Кіон, не сказавши нічого, вийшов в коридор. Чоловік виглядав напруженим, суцільний оголений нерв.

Скориставшись випадком, Як-Хаф вирішив поговорити з матір’ю. Коли хлопець підійшов до неї, то вже за звичкою доторкнувся до її плеча й вона прийшла до тями. Жінка перестала наспівувати якусь мелодію й подивилася на сина.

– Мамо, коли ти останній раз спала? – стурбовано запитав Як-Хаф.

– Чому ти питаєш мене про це? – здивувалась жінка, – Зі мною все в порядку. Не варто тобі хвилюватись через це. Як йдуть справи у Уни?

– Вона сказала, що ще трохи часу й ми зможемо піти.

– Це чудові новини! Нам варто розповісти про це іншим, – надихнулася Марра.

– Мамо, не думаю, що це гарна ідея. Спочатку все має бути готово, а потім ми можемо розповісти про це. – впевнено сказав Як-Хаф.

– Можливо, ти правий, - погляд жінки почав тускніти, - Тоді, нехай беде так.

– Що це була за пісня, яку ти наспівувала?

– Про що ти? – не зрозуміла його Марра. – Я нічого не наспівувала.

– Добре.

– Ти щось хотів ще? – жінка присіла в крісло й дивилася у одну точку попереду себе. Здавалося, ще мить й вона засне.

– Мамо, може тобі щось потрібно? Я можу принести все, що ти захочеш.

– Зі мною все добре. – Марра закрила очі. – Не дозвольте Форсі прийти сюди...

– Ми памʼятаємо про це, вона не прийде. Мамо, послухай...мені здається, що ти піддаєшся впливу.

Хлопець підійшов до матері, сів біля її ніг й поклав свою долоню на її холодну руку. Холодна, наче крига. Від різниці температур жінка здригнулася, в її очах з’явилися червоні прожилки, а погляд зациклився на синові.

– Мама? – напружився хлопець.