Глава 10

Кожен крок забирав її останні сили, які спочатку унесла буря, а потім битва зі змією. Зоряне небо сяяло яскраво, нагадуючи про її політ у невідоме. Спрага життя не давала Форсі зупинитися, тому поступово дівчина почала відчувати такий потрібний їй, як ніколи, приплив сил. Її м’язи, наче відпочили, рани непомітно загоїлися, а воля знову була сильна, як кілька днів тому. Випрямивши спину, Форса впевнено покрокувала вперед, туди, де знайде зореліт Фірре та його капітана Мана.

Форса йшла все швидше, намагаючись віддалитися подалі від залишків змії, які розкидало в різні боки.

Спогади про те, як їй вдалося врятуватись, здавалися нереальними. Крик, що супроводжувався викидом світла, розірвав пащу рептилії на шматки. Її зелена кров полилася на костюм дівчини, через що він почав шипіти та плавитися. Скинувши з себе верхню частину костюму, вона залишилася тільки у звичайній майці, яка не захищала її від прохолоди нічної пустелі.

Знову голос сестри залунав в голові. Тепер все це не здавалося настільки нереальним, неможливим й безглуздим. Кожен наступний крок давався все легше, дихання вирівнялося, а буря всередині дівчини знайшла вихід. Роскинувши руки в сторони, вона помітила, як від неї струїться тепле світло. Яке прекрасне видовище! Свтло змінювалось й стало нагадувати маленькі вогники, наче світлячки, що літають навколо неї у повільному вихорі. Зробивши глибокий вдих, Форса закрила очі, а коли відкрила їх, її радужка забарвилась у жовтий колір. Світлячки пришвидшили рух, кружляючи навколо дівчини. Вона підняла праву руку вгору й вони, покружлявши ще кілька секунд, понеслися у зоряне небо. 

Сонце Едал повільно піднялось над небосхилом й поповзло по освітленому їм небу. Червоні та помаранчеві промені розсіяли нічну пітьму. Пісок заблищав під цим сяйвом, що принесло їй спокій. Пройшовши ще деякий час, дівчина зупинилася, щоб поїсти та зробити кілька ковтків води. Після цього, вона знову відчула енергію, як після довгого сну й легко перейшла на біг.

З кожним зробленим кроком, Форса пришвидчувалась й вже через кілька хвилин бігла так швидко, як ніколи у своєму житті. Її ноги заглиблювались у пісок, та це не завдавало труднощів. Зараз дівчині здавалося, що вона настільки сповнена силою, що може легко бігти, навіть, по воді. Форсі стало цікаво, наскільки швидко вона рухається, але, на жаль, виміряти швидкість вона не могла. Тому просто насолоджуваласт тим, що робила.

Не знижуючи темпу, Форса змогла пробігти до самого ранку наступного дня. Зробивши невеличкий перепочинок, дівчина знову попрямувала у потрібний їй бік. Так пройшло ще два дні й на четвертий день посмішка осяяла її обличчя у передчутті – вона, практично, була у своєї першої цілі.

Сонце ще вище піднялося над небосхилом й освітило те, чим була та коричнева пляма вдалині.  Гострі, наче ікла, скелі з піщаника тягнулися далеко до неба, звиваючись у дивних формах. В деяких місцях сяяли білі, майже прозорі камені, які віддзеркалювали сонячне проміння. Видовище воістину величне й прекрасне. Але, на жаль, тут не було корабля Фірре.

Не придумавши нічого кращого, дівчина спробувала забратися на саму верхівку скель, їй це легко вдалося. Висота, на яку вона залізла була десь сто метрів, а можливо трохи більше. З того боку, звідки вона прийшла, було помітно світло, яке відбивалося від Сва-Сед. Сподівючись, що так само можно знайти напрям до Фірре, вона подивилася на північний схід. На її радість, такий самий блиск був попереду. Те що вона відчула, неможливо було порівняти ні з чим, що вона відчувала раніше. Озирнувшись, щоб зустрітися очима із своєю командою, вона згадала, що сама. Щастя миттєво випарувалось. Гіркота знову пронизала її, наче стріла.

Більше вона не припуститься такої помилки. Ніколи не забуде, наскільки була недбала з тими, хто поруч.  Замислившись, Форса підійшла до самого краю обриву, біля котрого стояла. Легкий вітер пестив її волосся, а від висоти закрутилася голова. Пристрасне бажання випробувати себе, яке неможливо подолати, змусило її віддатися пориву й вона без страху стрибнула вниз. Пройшло всього кілька секунд її падіння, як дівчина м’яко, наче кішка, приземлилася на гарячий пісок. Оглянувши себе, Форса не помітила нічого, ні болю, ні синців. З нею все було чудово! Дівчина подивилася на уступ, з якого тільки но стрибнула, щоб впевнитись, що це був не сон.

Бігти далі вона могла, але вирішила трохи відпочити, хоча й не відчувала сильної втоми. Ці скелі здавалися таким надійним місцем для сну, бо так високо жодна змія не зможе забратися. Обравши підходящий уступ, що був на висоті десь тридцять метрів, дівчина зняла рюкзак й поклала його під голову замість подушки й заснули так швидко, як ніколи раніше.

Її очі відкрилися, коли на небі все ще сяяли зірки. Нічне небо було чорним, але прекрасним, як і все, що її зараз оточувало. Зробивши глибокий вдих, Форса подивилася вниз, щоб впевнитись, що вона все ще насамоті.  Як дівчина й очікувала, внизу, під піском, повзали змії. Їх було так багато, близько сорока, а, можливо, й більше. Всі вони пересувалися недалеко одна від одної й зовсім не ховалися від неї. Можливо, це було їх місце, де вони відчували себе королями цих скель.

   Браслет замиготів й включився, а на екрані відобразився вхідний виклик.

–– Форса! Я так рада, що ти ціла! Ми не могли зв’язатися з тобою! –– швидко заговорила Уна, –– Я не припиняла намагатися включити твій браслет.

–– Я рада, –– посміхнулась Форса, –– Уна…

–– Так?

–– Це сталося, –– тільки й змогла сказати Форса. –– Я вірю тобі й тому мені потрібно повернутися назад якомога швидше.