Глава 9

Зіон зустрів світанок на невеликому виступі, поруч сиділа інша частина його команди. Ловер, бліда, наче стіна, з почервонілими від сліз очима, так і не змогла заснути за цю ніч. Зіон зміг відпочити кілька годин, але тільки проміння впало на його обличчя, його очі одразу відкрилися.

Відчуття провини не зникало. Забравшись на виступ, велика скорбота лягла на нього й ніколи не зникне. Він помилявся, коли вирішив залишитися у цьому місті на ніч. Чому почуття гордині було в ньому настільки сильним, що він не послухав брата?

Поруч з ним відкрила очі Ула. Дівчина була втомленою та пригніченою.

–– Яку красу ти можеш знайти зараз? –– прошепотів він дівчині. Це звучало, наче знущання, але Зіон це усвідомив, лише коли промовив ці слова. Ула відвернулася від нього й зробила вигляд, що не почула його питання. Хлопець розумів, чому вона так вчинила й більше не турбував її. Можливо, йому варто просто мовчати.

Через годину розплющив очі Данделіон, а слідом за ним прокинулися й всі інші. Кессі розсіяно дивилась вниз зі скелі на знову порожнє місто. Ула, нікого не чекаючи, стрибнула вниз. Легко приземлившись на дах, вона, перестрибуючи з одного будинку на інший, вирушила у бік довгої будівлі. Побачивши це, Ловер попрямувала за нею, а за нею й вся команда.

Опинившись біля зруйнованої будівлі, перше, що кинулося у вічі, це відсутність тіл загиблих тварин. Тільки кров була скрізь, але більше нічого. Ловер зупинилася біля того місця, куди впав її брат й виявила вже висохлу під ранішнім сонцем червону кров. Опустившись на коліна, дівчина знову заплакала.

–– Вони канібали, зжерають своїх сородичів, –– тихо промовив Данделіон. –– Це жахливо.

–– Що ми будемо тепер робити? –– запитала Ірма.

–– Вирушимо за межі міста, там далі йдуть поля, а за ними починається ліс. Якщо будемо рухатись тихо, щоб не привертати до себе увагу, скоріш за все, дійдемо за пару годин, –– вперше за цей ранок заговорив Мадже, –– Зіон, що скажеш на це?

Всі погляди повернулися на Зіона. В них не було злісті, тільки недовіра й розчарування, хоча всі вони хотіли залишитися тут на ночівлю, останнє слово було за ним. Як і сказав нещодавно Мадже, саме йому нести відповідальність за свої рішення. Чомусь брат виявився розумнішим за нього, старшого серед дітей роду Он-Сі й спадкоємця престолу.

Не готовий щось сказати, Зіон просто кивнув на питання брата й загін вирушив у бік краю міста, туди, де Мадже бачив заросле поле для посіву.

Легко перестрибуючи з одного даху на інший, команда швидко добралася до останньої будівлі. Ловер востаннє подивилася на піщане місто й перша стрибнула вниз, щоб, нарешті, покинути це жахливе місце. Всю дорогу через місто, дівчина дивилася по сторонах й намагалася побачити тварин, які вбили її брата, та нікого не було. Місто, будинки, вулиці знову виглядали покинутими й порожніми.

Думки дівчини були далеко біля Сва-Сед, там, де її батьки, що чекають їх з цієї розвідки. Заспокоюючи їх перед відходом, Ловер говорила, що з ними нічого не станеться й вони швидко повернуться. Після стрибку зі скелі їй здалося, що їх сила стає безмежною. Але стрибок це одне, а гострі зуби створінь –інше. Так, їх тіла могли витримати багато, але ті, хто жив на цій планеті, були не менш витривалі й сильні. Якби у людей не було швидкості й сили, вони всі б загинули. Що вона скаже батькам, коли повернеться? А чи повернеться вона? Ловер була не впевнена в цьому. Страшно було дивитись у очі її родини, бо той біль, який відчула вона від втрати брата, навряд чи можна порівняти із втратою дитини. Бувають різні ситуації – це безперечно, але дівчина вважала саме так.

Ула та Ісан стрибнули з даху, майже повністю зруйнованого будинку, на суху землю, інша частина команди послідувала за ними. Зіон був мовчазним й ще не вимовив жодного слова, що, можливо, було добре. Мадже легко приземлився, присів й притулив руку до теплої землі. Вдалині, за полем, були великі рівнини, порослі високою щільною жовтою травою. Вітер колихав її верхівки й через це вона виглядала мальовничо, нагадувала море. Хвилі ходили нею, періодично в зовсім несподіваних місцях. Можливо, десь там “плавали” страшні хижаки й тільки чекали, коли вони потраплять прямо до їх пащі. Такі думки змусили Мадже замислитися. На цій планеті все виявлялося не тим, чим здавалося.

–– Чого ми чекаємо? –– розсіяно запитав Данделіон. Чоловіку здавалося, що тільки він один не розуміє, чому вони зупинилися.

–– Дан, –– вирішив скоротити його ім’я Мадже, –– Коли ми прийшли в місто, воно було порожнє. Зараз ми знаходимось навпроти великої території, що поросла щільною, непроглядною, високою травою. Що ти можеш сказати про це? –– хлопець спробував навести чоловіка на правильну думку, що в нього й вийшло. 

–– Вважаєш, що там також небезпечно? –– очі Дана злегка розширилися, що зробило його схожим на сову.

–– Я впевнений у цьому на сто процентів, –– спостерігаючи за колиханнями трави, твердо сказав Мадже, –– Зіон, я не бачу, де можна її обійти. Що будемо робити? У мене відчуття, що нас вже помітили й слідкують.

–– Твої відчуття тобі не зраджують. –– Трохи хрипло заговорив Зіон, –– Мені шкода, що я не прислухався до них раніше. Тому зараз, я хочу, щоб ти допоміг мені прийняти вірне рішення.

–– Зіон, не тільки ти винен в тому, що сталося, –– всі очі обурено повернулися до нього, тільки Зіон дивився на брата з подивом. –– Чому ви такі здивовані?