Глава 8

Як-Хаф був незадоволеним, що йому прийшлося піти на пошуки зникнувших жителів Сва-Сед. Зростаюче відчуття небезпеки, примушувало його знаходитись поруч з матір’ю та сестрою, тому він й не хотів випускати їх з поля зору. По Уні було помітно, що за нею приглядати не потрібно, але хлопець не міг інакше. Страх за близьких тільки посилювався.

На батька жодним чином не впливало зростаюче хвилювання навкруги. Він, навпаки, відчував себе краще з кожним днем. Краще в його розумінні. Чоловік, як і раніше, виглядав змарнілим, а риси його обличчя стали ще більш загостреними.

Можливо, Форса мала рацію, й всі навколо просто чимось хворі? На вигляд так і було, але вони не помічали, що з ними щось не те. Вони не захотіли пройти обстеження, яке їм запропонував він з Уною, вони, навіть, не зволіли відповісти на їх пропозицію. Кіон, хоча пообіцяв Зіону, також проігнорував його із сестрою й не прийшов у зазначений час. Мати після того, як Форса пішла, закрилася у своїй кімнаті й сиділа там кілька годин. Тільки коли виявили зникнення людей, вона вийшла й попросила Як-Хафа піти на їх пошуки. Там, в бурі, були не тільки дорослі, а й дитина, що не могло залишити жодного байдужим.

Тільки це примусило Як-Хафа піти із добровольцями. Їм видали маски, щоб вони мали змогу вийти негайно й при цьому спокійно дихати, незважаючи на пісок. Хлопця дивував той факт, що хтось погодився на подібне, а піти із Зіоном таких не знайшлося. З приводу тих, хто погодився на пошуки, вони виявились родичами або друзями зниклих. Як-Хаф навіть не запитав, як їх звати, коли вони встигли пройти кілька десятків метрів. Люди йшли за ним мовчки, можливо похмуро, але через маски на обличчях, цього видно не було. Хоча, якщо чесно, йому було абсолютно байдуже. Для нього було важливо знайти зниклих, а, особливо, дитину й, якнайшвидше повернутися назад. Відчуваючи страх своїх супутників, хлопець розізлився, бо жодним чином не міг відсторонити чужі емоції від себе.

Обійшовши Сва-Сед, Як-Хаф нікого не знайшов, тому вирішив йти, поступово збільшуючи радіус. Вони відходили все далі, й далі від корабля, але у непроглядній темряві нічого не було помітно або чутно. Вітер збивав з ніг, а центр бурі з кожною хвилиною наближався й наводив жах. На Уна-Ре він ніколи не бачив подібного. Блискавки розривали чорне від піску небо, а вітер створив воронку, яка затягувала в себе все на своєму шляху. Зайшовши за корабель, Як-Хаф та його маленький загін відчайдушно боровся із вітром, щоб не стати похованими живцем. Подивившись на схід, хлопець подумав про Форсу. Сестра пішла перед самою бурею й це його дуже турбувало. Він мав надію, що буря обійшла її стороною.

Вихор кружляв все швидше, втягуючи в себе пісок й розкидаючи його навколо. Блискавки пронизували небо, наче списи й врізалися у метрву землю. Як-Хаф та його супутники, тримаючись один за одного, підійшли до корабля впритул. Хлопець намагався сказати хоча б щось, та жодного його слова не почули. Тому він потягнув одного за іншим під турбіну, яка зараз не працювала. Вона була достатньо велика, щоб сховати їх, але стояти рівно там не було можливості. Люди сіли й застигли, прикривши голови руками, в очікування, поки буря пройде повз корабель й не рушить далі. Думки повернутися на Сва-Сед, хлопець навіть не розглядав. Бо ніхто зараз їх не бачив й не знав, де вони. Дісно, самовбивче завдання. Кіон особисто заблокував двері корабля з середини. Як-Хаф бачив його погляд, коли батько робив це. Не було жодної краплі сумніву у своїх діях або ж хвилювання за сина, або думки, що Як-Хафу зможе знадобитися допомога.

Час завмер й здавалося пройшла ціла вічність, коли буря, нареті пройшла повз них. З’явилося сонце та ясне небо. Знявши маску, Як-Хаф вдихнув гаряче пустельне повітря. Його приклад наслідували й інші.

Оглянувшись по сторонах, він не побачив нічого примітного. Мідний пісок, що блищав під променями сонця, й кургани, що нагадували застиглі хвилі на його рідній планеті. Зробивши ще кілька кол навколо піщаних барканів, вони викрикували імена зниклих, та все було марно. Дитини також не було видно, що дуже засмутило хлопця. Він дійсно сподівався, що зможе знайти її. Віддавши наказ, вони пішли назад до корабля. Розраховувати на теплий прийом було не варто, бо його чекали із врятованими людьми, та на справі виявиться, що він зробив недостатньо.

Передчуття його не підвели. Тільки відкрилися двері Сва-Сед, на Як-Хафа й тільки на нього, полетів град з грубих виразів та криків. Не розуміючи своєї провини, хлопець намагався тримати себе в руках, але з кожним кинутим у нього словом, ставало все важче себе стримувати.

–– Невже важко знайти зниклих? –– кричали люди, –– Хіба ти здатен дивитись по сторонах? Через тебе загинула дитина!

–– Чому послали на пошуки саме тебе? Будь-хто з присутніх впорався б з цим! Вони не могли відійти далеко від корабля!

–– Прошу вас, досить! –– голосно сказав Кіон. Колір його шкіри був здоровим, а в очах не було жодної червоної прожилки. Як-Хаф дивився на це перетворення і у його голові звучало тільки одне: “Що тут відбувається?” –– Мій син зробив все можливе й люди, що визвалися йти з ним також!

–– Нема чого його захищати! –– не переставали обурюватись пасажири, –– Як ви зібралися нас захищати й керувати, якщо не можете впоратись із простим завданням? Як ви всі правили на Уна-Ре? Мабуть, за вас все робили інші!

–– Не варто кидатися словами на вітер, –– ледь стримуючи себе, сказав хлопець. –– Чому тоді ви залишилися сидіти у безпечному місці, а не пішли зі мною? Ви бачили, що там відбувалося? Буря вкрила небо, вона була така сильна, що неможливо було дихати й пересуватися із звичною швидкістю! Блискавки, яких я ніколи не бачив у своєму житті, врізалися у землю! Після всього цього залишилися тільки кургани й більше нічого!