Глава 7

Ранок нового дня з’явився на небосхилі. Біля входу в корабель були помітні сліди, продовгуваті, наче щось тягнули. Зіон одразу впізнав їх, вони були такі самі, що залишила та змія, яку вбили Форса та Мадже. Вказавши на це проводжаючим їх Як-Хафу й Форсі, загін вирушив на схід. Кожен з них накинув на голову капюшон, а костюми поміняли своє забарвлення на, незвичний для них, мідний колір.

Ула та Ісан йшли одразу за Зіоном, але першими розмову не починали. Інші шестеро оглядалися назад, наче прощались із Сва-Седом назавжди. Хлопець не вірив, що вони більше ніколи не побачать корабель, тому вважав, що ці жінки й чоловіки проявляють слабкість. Зараз, у їх ситуації, це дратувало, а раніше він нічого в цьому поганого б не побачив. Мадже відсторонено йшов у самому кінці, замикаючи загін.

– Ула, Ісан, – першим заговорив Зіон, – Я дуже радий, що ви не відмовились йти, як інші.

– Я не могла відмовитись, це наш обов’язок, – одразу сказала дівчина.

– Мені здалося, що краще піти з тобою, ніж сидіти у цій бляшанці з павуками. – посміхнувся Ісан.

– Пропоную зупинитися на хвилинку, – всі одразу послухали його. – Мені б хотілося з вами познайомитись. Ми йдемо не просто на прогулянку. Розкажіть, чим ви займалися до того, як ми прибули сюди.

– Я Кессі, – першою відповіла дівчина. Вона була невисокого зросту, з коротким чорним волоссям й яскраво зеленими очима. – Я багато мандрувала, а за два тижні до… всього цього, приїхала навідати своїх батьків.

– Мене звуть Ловер, я працювала в театрі головою охорони, а це – Тек, мій брат, – у дівчини на поясі були два коротких меча.

– Я був зіркою акробатичних номерів. – пишаючись собою, сказав хлопець.

– Я – Лаір, я тренувався разом із Форсою для участі у турнірі. – низьким голосом назвався чоловік. За його спиною був лук, а на поясі виднілися два кинджали.

– Я працювала у відділі спостереження за Едал. Мене звуть Ірма. – тихим голосом представилася дівчина.

– Ми з тобою говорили у той день, – повільно сказав Мадже. Зіон здивувався, дізнавшись, що брат був знайомий з цією дівчиною. Їй якось вдавалось не привертати увагу до себе. Перебуваючи серед членів групи, вона ставала зовсім непомітною. 

– Ну, а я  Данделіон. Був біологом, можливо й тут зможу бути корисним. – чоловік посміхнувся.

– Чудово, я радий, що ми познайомились, – Зіон подивився на небо, щоб визначити положення сонця, – тепер буде легше. Зараз намагайтеся рухатись якнайшвидше й не відставати. Як ви бачили, змії знову були біля корабля. Скоріш за все, вони виходять тільки вночі, але, як кажуть – це не точно. Якщо щось помітите, одразу кажіть.

Не кажучи більше жодного слова, загін знову продовжив свій шлях. З кожним минулим часом пальмовий ліс ставав все ближче, а Зіон був радий, що наразі все йде добре. Ніяких нових видів тварин вони не зустріли. Для нього це було радістю, бо не було потреби затримуватись, але Данделіон був явно не задоволеним. Коли він повернувся, щоб дослідити змію, її вже унесли й десь закопали, а він так і не зміг роздивитись її ближче. Крім того, її голова залишилась невідомо де, що ще більше його засмутило. Намагаючись знайти хоча б щось живе у цій безкрайній пустелі, він не бачив нічого, крім Сва-Сед, що відбивав промені вдалині, й пальмового лісу попереду.

Тек і Ловер йшли поруч один з одним. Дівчина також роздивлялася все навкруги, але, як і Зіон, була рада, що жодне створіння не з’являлося на їх шляху. Її молодший брат був трохи запальний й надто самовпевненим. Саме цього вона й боялася, що втішаючись своїми колишніми перемогами, він кинеться на невідоме створіння й загине. Як вона не відмовляла його йти з нею й залишитись із батьками, яким також пощастило врятуватись, він все одно пішов разом з нею.

Кессі та Ірма швидко знайшли спільну мову й намагалися йти десь в п’яти метрах від Мадже. Зіон та Лаір порівнялися у якийсь момент, а потім так і йшли поруч. Ула та Ісан, також не відставали від всіх.

Не знижуючи темпу, Мадже помітив, що ані трохи не втомився, хоча пройшло вже більше трьох годин. По піску завжди складно йти, бо ноги потроху провалюються в нього, наче в сніг, але це жодним чином не впливало на нього й, схоже, на всіх інших. Навіть Ірма, яка менш за всіх була підготовлена до подібних випробувань, легко справлялася з їх швидкістю й на ній не було жодної ознаки втоми.  Було відчуття, що вони можуть бігти без перерви кілька днів.

Сильний порив вітру вдарив їм у спини, що змусило загін зупинитися. Вітер все не припинявся, а тільки посилювався. Закривши нижню частину обличчя, залишивши відкритими тільки очі, вони продовжили свій шлях на схід. Через півгодини вітер вже був настільки потужним, що пісок почав кружляти у повітрі. Мадже озирнувся й перед ним показалася піщана буря. Вона вже повністю сховала Сва-Сед і з великою швидкістю наближалася до них. Віддавши сигнал Зіону, той скомандував бігти швидше. До лісу залишалося не так багато й він мав надію, що вони встигнуть.

Буря все збільшувалась, а люди Уна-Ре на неймовірній швидкості неслися до єдиного місця, де могли сховатися. Небо стало чорного кольору, буря наздоганяла їх. Вони бігли на її межі, намагаючись пришвидшуватися настільки, наскільки мали сили. Сонце сховалося десь у небі, а за ними неслася тільки темрява. Це було схоже на те, що пустеля – це голодний хижак, що ось-ось проковтне їх цілком.

До спасіння залишався всього кілометр, швидко здолавши відстань вони забігли у ліс. Ліс – це не те слово, яким можна було охарактеризувати те, що вони побачили. На краю дійсно росли дерева, але далі був високий обрив, внизу якого, несподівано, з’явилося покинуте місто.

Стіни з піщаннику, матово-коричневого кольору. Жодних місцевих мешканців, тварин або води, яку вони так відчайдушно шукали. Тільки порожнеча та розруха. Не чекаючи побачити подібного, Зіон не встиг знизити швидкість й полетів прямо вниз. Лаір, який біг на рівні з ним, так само заскочений зненацька, впав слідом. Падіння було швидким. Час завмер навколо хлопця, а потім вже він опинився на одному з дахів порожнього будинку. Звичайний плаский дах трохи тріснув від його приземлення. Кілька порожніх глечиків видавали, що давно у минулому тут була тераса.