Глава 6

Як-Хафа переповнювала цікавість. Хлопець ніяк не міг заснути, через що увесь час крутився у своєму ліжку. Звісно, важко було назвати це ліжком, бо це був звичайний матрац, який він кинув на підлогу разом із подушкою. Вирішивши не займати окрему кімнату, хлопець віддав свою одній з врятованих сімей, а сам влаштувався поруч від зламаного розподілювача. Чомусь він вирішив, що це місце ідеально підходить для нього.

Хоч день був достатньо важким, втоми він не відчував. Крім цього, під вечір морально стало значно легше, бо нічого не тиснуло на нього, як це було вдень. Як-Хаф ніби вбирав все, що відбувалося з людьми навколо нього. Лють, страх, відчай, веселощі, кохання, бажання робити хоча б щось. Все це поєднувалось, накопичувалось в ньому, а він не міг зрозуміти, як дати цьому вихід.

Ще два тижні тому, він приходив виснажений за день й швидко засинав. Зараз це здавалося неможливим. Бездіяльність і перебування на одному місці зводила з розуму.

Як-Хаф був незадоволеним, що йому заборонили дослідити місцевість хоча б навколо корабля, як він бажав. Після ранішньої події двері одразу закрили  й вони знову опинилися закритими наодинці із своїми страхами.

Як же Як-Хаф сумував за домом і можливістю робити хоча б щось! Вивчати нове, бачити щось, крім залізної коробки. Хлопець метушився у клітці й не знаходив собі місця.

Раніше його обмеженням були тільки куполи над містами, тому він хотів відправитись у космос й відвідати планети, де їх не було. Можливо Як-Хаф знайшов би місце, де можливо було зняти маску й дихати повною груддю. Це була одна з багатьох його мрій. Хлопець уявляв, як спрямовує корабель прямо у небо, виходить з атмосфери Уна-Ре й навколо нього наступає тиша. Свобода. 

Якби все склалося інакше, через півроку він би улетів. Як-Хаф планував вирушити, по перше, до червоного гіганту, планеті Род. Унарійці вже бували там, але він мріяв побачити все своїми очима. Потім відвідав би кожну планету їх сонячної системи.

Хлопець дослідив все, що йому було потрібно й вважав себе готовим до майбутнього польоту. Йому завжди були доступні будь-які знання, зібрані у величезній бібліотеці. Вони все ще були під рукою, тільки не було можливості ними користуватися. Комп’ютери, браслети, монітори, на яких він зазвичай любив читати перед сном – не працювали. Він, навіть, не мав можливості послухати свою улюблену музику, яку, скоріш за все, ніколи вже і не почує. Більше Уна не буде зламувати функціонал його кімнати. Тепер, просинаючись ранком, він не буде розігрівати залишки їжі, що приготувала Форса після тренування. Він сам не зможе нічого приготувати на кухні їх колишнього будинку. Його минуле життя, що займало всього мить у довгій історії їх народу, може так і залишитися незначним спалахом. Скільки всього йому ще треба було дізнатися, як він бажав всіх цих знань! 

Його родина завжди намагалася вивчати все, що було корисно й цікаво. Не багато, хто із звичайних мешканців робили те саме. Вони й так жили у достатку, жили задля свого задоволення й тільки по досягненні середнього віку, а у їх раси це було десь за тисячу років, вони обирали свою спеціальність. Довге життя сприяло до величезної кількості часу й жоден не бажав поспішати. Скоріш за все, через цю розслабленість вони й опинилися там, де знаходяться зараз. Занадто багато часу унарійці задовольняли тільки звичайні свої потреби та розважалися.

У родин ватажків й представників земель такого вибору не було. З самого народження починалася їх підготовка й вже у віці сто-сто п'ятдесят років, вони дізнавалися стільки, скільки інші могли дізнатися майже за все життя. Винятком були тільки люди східних океанічних земель. Середовище відновлення флори й фауни, будівництва й удосконалення кораблів, оточувало кожного з них. Така  атмосфера природньо сприяла продовжувати справи своїх предків значно раніше. Наразі, залишилося лише три старовинних родини: Он-Сі, Се-Ен й Мі-Ла. Се-Ен очолює Кі-Но, а Мі-Ла – Ман, командир зорельоту Фірре.

Як-Хаф лежав на підлозі, дивився на стелю й думав про все на світі, коли в його голові залунали рядки його улюблнної пісні, яку він так часто слухав вживу в театрі свого міста: “Ми такі молоді, ми тільки почали жити. Ми ще такі юні й тільки нам вирішувати, ким нам бути”.

На мить стало сумно, але відкинувши ці думки геть, хлопець піднявся й попрямував у коридор. Стіни тисли на нього, змушували відчувати себе замкненим. Зараз, саме зараз, він волів вийти з корабля, але це означало, що йому потрібен хтось, хто закриє за ним двері, коли він вийде на вулицю.

Як-Хаф, озирнувся, вийшов у довгі коридори Сва-Сед. Тиша стояла оглушлива, жодного звуку. Як вибратись звідти, він поки що не знав, але щось підказувало, не тільки він один не може заснути.

Підійшовши до дверей, що закрили ще ввечері, коли закінчилась церемонія, хлопець витріщився на неї впритул. Він уявив, що вона зараз, за його бажанням, відкриється, наче у нього є якась сила, про яку він читав у нескінченних фантастичних книжках. Але двері як були, так і залишалися закритими. Відчутні почуття страху й болю, тільки не його, пронизали зсередини. Той, хто спостерігав за ним, був не в настрої спілкуватися. Як-Хаф продовжував прислухатися до своїх відчуттів, коли загадковий спостерігач вирішив не чекати й заговорив першим.

– Якщо ти вирішив зараз вийти на вулицю, то це не найкраще рішення.

– Зіон, а я думав, мені почулися чиїсь кроки, – Як-Хаф повернувся до брата.

– Навіщо тобі потрібно назовню?

– А хто сказав, що я хочу вийти? – піднявши брову, запитав він.

– Я добре тебе знаю, брате. Але, як я вже казав, якщо ти відкриєш двері, галас може когось збудити. І тоді вони одразу повідомлять батька й матір. Мені здається, ти цього не хочеш, – старший брат виглядав спокійним, але Як-Хаф знав, що він стримується з останніх сил.

– Зіон, що ти тоді можеш мені запропонувати? – Як-Хаф втягнув носом повітря й знову відчув страх. Дивне приємне відчуття.