Глава 5

Мідна пустеля простягался у різні боки. Застиглі навічно піщані хвилі тяглися до самих хмар й обривалися десь там далеко, за межами будь-якого зору. Все навколо здавалося нереальним, ілюзорним. Створювалось враження, що ніщо не здатно вижити в подібних умовах, та, якщо й вижило, то давно покинуло ці місця або загинуло від всюдисущого піску. Можливо колись давно тут, під їх ногами, знаходились міста, які зараз були поховані та забуті. Стоячи тут, Зіон подумав, що якби не бачив планету з космосу, то вирішив, що її повністю встеляє пустеля.

Вітер з півдню розносив скрізь пісок, від чого ставало важко дихати. Єдине, що рятувало, це звичні костюми з тканини, що нагадувала шовк. Вона струменіла , як вода, й була легка й зовсім не заважала рухам. Колір тканини періодично мінявся від білого до сірого, щоб пристосуватися до погоди. Крім того, костюм міг приймати забарвлення оточуючого світу, якщо це було необхідно, або таке було бажання його власника. Дивно, скільки всього костюми могли витримати, але у більшості вони все одно були пошкоджені після втечі з планети.

Зіон, накинувши капюшон, дивився вдалечінь та шукав поглядом брата та сестру. Тривога не відпускала його, було страшно знаходитись у подібній ситуації, але він приховував своє хвилювання. Люди ж навколо нього весь час говорили про це й показували свою стурбованість. Після того, що сталося зранку, жоден не хотів залишатися ззовні. Тому вони тільки зрідка виглядали на вулицю із корабля. Кожен з них тримав при собі меча, бо всі бластери зберігалися у зброярні. Зіона це дратувало, бо тільки одиниці могли їми користуватися, але прицьому робили вигляд, що легко розберуться із будь-яким противником.

Вчора Зіон насолоджувався чудовим відчуттям безпеки й раптовою ейфорією, яка оповила й була майже доторкана. Сьогодні її наче й не було. Вона розвіялася в ранковому крику. Єдине, що Зіон відчував зараз, це всепоглинаючу й в’язку емоцію приреченності, що заповнювала його зсередини. Звідки це взялося, хлопець не розумів й хотів якомога скоріше від цього позбутися. У кораблі це почуття посилювалось, за його межами слабшало. Тому Зіон залишався на вулиці й спостерігав здалеку за тим, що відбувалося на кораблі. Коли він помітив, що інші пасажири знаходяться у такому ж стані, це змусило його стурбуватися ще більше. Та тільки не через саме почуття, а через його штучність.

Вирішивши переключити свою увагу знову до пустелі, Зіон повернувся обличчям в бік, звідки чекав появи брата та сестри. Як і раніше, нікого не було видно й, коли вже здавалося, що ніхто не з’явиться, на горизонті зʼявилася фігура, що йшла до Сва-Сед.

З його одягу Зіон зрозумів, що це хтось свій, але тільки коли людина наблизилась, хлопець розгледів Мадже. Трохи хвилясте, до плечей,  каштанове волосся брата, було скуйовджене. Його костюм був весь у піску, але хвилювання на обличчі не було. Здавалося, що відчував себе він чудово й був сповнений сил. Форси з ним не було. Знову тривога, яку так старанно пригнічував в собі Зіон, вирвалася назовню. Мадже пришвидшив крок, коли побачив, що брат не витримав й пішов йому назустріч.

– Ти нетерплячий, брате, – спробував посміхнутися Мадже.

– Мадже, ми на невідомій території, як я можу бути терплячим? Де Форса? – опинившись на достатній відстані від Сва-Сед, Зіон нарешті відчув полегшення, яке збільшувалось з кожним кроком, який віддаляв його від їх дому.

– Вона залишилась біля створіння, якого ми вбили. Його кров на моєму клинку.

– Зелена? – здивувався Зіон.

– Так, як би це не дивно виглядало.

– З вами все гаразд?

– Як бачиш, так. Форсі потрібна допомога. Ця тварюка схожа на нашу звичайну змію, тільки значно більша. Вона вночі пробралася в наш табір й напала на Мора. Ми знайшли його у неї в череві. Страшне видовище.

– Йдемо в корабель, відправимо кілька людей, щоб забрати Мора й змію, – Зіон замовк на кілька секунд, – Я сподівався, що ви знайдете його живим.

– Знаю, – тихо промовив Мадже, – Я також.

Не промовивши більше жодного слова, вони повернулися на корабель. Одразу були відправлені вісім чоловік з Мадже, який мав показувати дорогу до Форси.

Зіон залишився біля корабля, не наважуючись поки що зайти в середину. Подивившись на стрункі лінії Сва-Сед, що тягнулися до неба, до нього прийшло розуміння – корабель назавжди залишиться тут. Можливо в майбутньому, коли вони знайдуть потрібні сплави елементів для ремонту він полетить, але вже точно не найближчим часом. Відчувши втому, Зіон закрив очі своїми долонями. На мить йому здалося, що знову бачить свій дім й очі самі відкрилися. Його долоні світилися фіолетовим світлом, але тільки він кліпнув, світло зникло. Хлопець здивувався дивній грі світла й знову поглянув на зореліт.

Сва-Сед був перлиною серед створених кораблів, але навіть він не був готовий до тих пошкоджень, які отримав. Що тоді можна сказати про інші? Скоріш за все, єдиний корабель, який зможе колись злетіти, це саме він. Думка про інші кораблі спалахом пролетіла в його голові. Швидким кроком хлопець вирушив на капітанський місток. Всі двері, окрім зброярні, були відкриті, тому багато часу знайти рідних йому не знадобилось.

Молодша сестра розмовляла з кількома людьми, але почувши прохання Зіона, вибачилась й вийшла за ним в коридор. Вони знайшли усамітнене місце й, нарешті, змогли поговорити.

– Уна, які деталі потрібні для ремонту корабля?

– Так, дай подумати, – дівчина замовкла на кілька секунд, – нам потрібен новий розподільник, хоча з ним, я думаю, можу щось придумати. Так, що далі: кілька деталей з накопичувача первинної енергії. Ще потрібні відтоки, які переспрямовують отриману енергію на розподіл й деталі для прискорювача. Все інше не таке важливе. Але я не впевнена, що навіть після цього корабель зможе швидко накопичити потрібний запас палива. На це може піти купа часу.

– Ти знаєш, як виглядають ці деталі?

– Можливо, я кажу дещо очевидне, але так, – дівчина посміхнулася брату.