Глава 1

Перша сивина срібними нитками почала пронизувати волосся Кіона. Він, роздивляючись себе у дзеркалі, посміхнувся своєму відображенню. Таке довге життя, стільки всього зроблено, і ось він досяг межі, коли пройдено половину шляху. Вирішивши не загострювати на цьому своєї уваги, чоловік відвернувся, вибрав костюм й швидко одягнувся. Йому подобалось, що одяг був м’який та еластичний, наче вода, але він був не такий простий, як здавалося на перший погляд. Варто було вдарити по ньому й тканина ставал міцніше будь-якого відомого матеріалу. Еластичний білий костюм, який підходив для виходу за межі міста й космічних польотів, чудово на ньому сидів. Накинувши на плечі плащ такого самого кольору, тільки матовий, Кіон знову кинув погляд на себе у дзеркало. Задоволений своїм зовнішнім виглядом, чоловік посміхнувся своєму відображенню. Прозорий браслет замиготів на його руці, даючи зрозуміти, що час виходити зі своїх кімнат. Нечутно ззаду підійшла жінка й обійняла його.

–– Марра, –– чоловік посміхнувся, повертаючись до дружини, –– я не чув твоїх кроків. Може цього разу розповіси, як тобі вдається заставати мене зненацька?

–– Можливо іншим разом, –– спокійним голосом відповіла вона, та очі її сміялися.

–– Ти так говориш кожного разу, –– Кіон посміхнувся й поцілував дружину, –– нам час.

–– Так і є. Ти готовий?

–– Як бачиш, так.

–– Тоді йдемо, сьогодні багато справ.

–– Ще кілька років і ми, нарешті, зможемо нікуди не поспішати, –– Марра задумалася, почувши слова чоловіка й взяла його за руку.

Жінка доторкнулася пальцями до дверей й ті одразу відчинилися. Подружжя вийшло в коридор й попрямували до кабінету, де проводили майже всі дні, зокрема тих, коли були заплановані особисті зустрічі.

–– Ти не вважаєш, що Зіон ще занадто молодий? –– заговорила Марра. –– Ти був значно старшій, коли очолив Уна-Ре.

–– Ти маєш рацію. Якщо не помиляюсь, мені тоді виповнилося тисяча чотириста п’ятдесят років, –– зітхаючи промовив Кіон. Кілька хвилин вони йшли мовчки. –– Твоя турбота виправдана, але, якщо ти вважаєш, що Зіон не впорається, я готовий чекати стільки, скільки буде за потрібне.

–– Вважаю, нам потрібно зачекати.

–– Я сподівався на зворотнє. Більше півтори тисячі років ми з тобою відповідаємо за Уна-Ре. Насправді, я не міг вже дочекатися призначення Зіона, –– засмутився чоловік. Він би міг заперечити Маррі, але сам чудово розумів, поспішати у подібному безвідповідально. –– Як ми скажемо йому про це?

–– Нам варто поговорити з ним найближчим часом. Справа у тому, –– додала жінка ще тихіше, ніж говорила до цього. –– Мені здається, нам потрібно придивитись і до інших дітей.

–– За законом тільки старша дитина отримує звання ватажка Уна-Ре, ти ж знаєш про це.

–– Кіон, –– насупила брови Марра й замовкла, –– Поговоримо пізніше.

–– Люба, якщо ти хочеш щось сказати, то краще зараз. Мені не хочеться чекати до вечора.

–– Коханий, ми чудово розуміємо, що не зобов’язані погоджуватися один з одним повсякчас. Зараз, поки ми самі, я хочу, щоб ти знав, що у тебе чудові діти й кожен з них вартий зайняти наше місце. Зіон не єдиний.

–– Мені здається, ти про щось умовчуєш. Можливо, нам дійсно варто поговорити ввечері, –– посміхнувся Кіон й обійняв дружину.

Черговий день починався зі світанку й закінчувався далеко опівночі. Тільки вони з’являться на своєму робочому місці, як на них навалиться незліченна кількість справ. Перевірки, розмови з очільниками південних, західних та східних частин планети. Зазвичай, якщо ранок починався з дрібних справ, то вже по обіді потрібно було чекати чогось серйозного й часовитратного. Кіон сподівався тільки на те, що сьогодні не з’явиться приводу знову затримуватись або летіли в іншу частину планети. Таке траплялося не так часто, бо вони могли говорити з будь-яким представником тієї чи іншої частини Уна-Ре на відстані. Але інколи потрібна була їх особиста присутність. Кожного дня Кіон та Марра займалися виконанням свого обов’язку перед їх народом й намагалися вирішити якнайбільше питань. Ніхто не хотів, щоб повторився час виснаження. Найстрашніший час у їх цивілізації.

Це сталося більше шістнадцяти тисяч років тому, але унарійці не забували про той час. При навчанні, дітям розповідали всі дрібниці історії тих днів, щоб з самого дитинства всі знали ціну зневаги до свого дому. Технологія, яка згубила планету, стала тільки початком. Майже весь досягнутий потенціал й прогрес були стерті і їм довелося починати створювати все наново.

Кожного дня ставало все важче. Виснажена земля, пустелі, які розширювались з неймовірною швидкістю. Масове вимирання пронеслося по Уна-Ре. Вода кипіла від жару сонця, хвороба, яка вбивала всіх без винятку, забрала велику кількість життів. Ніколи раніше унарійці не відчували так сильно провину, за свою самовпевненість й безтурботність. Відлуння трагедії було таким сильним, що багато хто не поспішав заводити дітей, хоча вже давно їх оточував мир та безпека.

Старший син, Зіон, народився через тисячу років, як Марра та Кіон разом очолили Уна-Ре. Потім з’явилася на світ Форса й інші діти. Разом з відродженням народу Уна-Ре, тварини, що вимирали, повільно відновлювали свою чисельність в спеціальних захищених заповідниках. Там, де не було захисних бар’єрів, була розпечена пустеля з потрісканою землею. Постійні викиди газу отруювали все навколо. Деякі частини морів, озер, річок та океанів, також були під захистом бар’єру. Вода проходила через фільтри, вбудовані в купол, очищувалась від токсинів й насичувалась киснем. Воістину, один з найкращих винаходів. Та все одно, енергії було недостатньо для відновлення всієї планети.