Ардаван уже зовсім погано почувався. Мало того, що він був повністю мокрий від вчорашнього дощу — додалась ще одна проблема: бурчачий живіт, який буквально просив їсти.
Римлянам не дуже подобалось, що якийсь безхатько спить біля арени, яка, між іншим, призначена для заможних панів.
— Геть звідси, дурний безхатько, бо зараз на арену кинемо, тварюко! Від тебе гладіатори мокрого місця не залишать! — погрожував заможний пан.
— Добре, добре... я вже йду. Тільки одне питання... ви не знаєте, де можна поїсти? — тихо спитав Вахрамід.
Римлянин просто проігнорував його і пішов на арену, бо наступний бій уже скоро починався.
Хлопець пішов шукати місце, де можна поїсти, бо день без їжі для нього вже був критичним.
Йдучи вулицями в мокрому вбранні, яке липло до тіла, він побачив стару дерев'яну вивіску: THERMOPOLIUM , і відчув запах їжі.
Це була його ціль. Він одразу підійшов, але швидко зрозумів: тут нічого безкоштовного немає. І почав просити хоча б шматок хліба.
Але, як і можна було здогадатись, і тут його чекало фіаско. У Римі до безхатьків ставились не як до людей, а як до проблеми.
До нього підійшов римлянин — підліток років 15–16.
— Чуєш ти, іди звідси. Йди в легіон служи, якщо тобі немає де жити! Але не нервуй нормальних людей! — різко кинув до Перса юнець.
— ...
Вахрамід мовчки вийшов із термополії.
Нарешті місто почало оживати: люди виходили на вулиці, сонце підіймалось вище. Але навіть це не тішило його — воно пекло, ніби вогонь.
Так не може тривати. Або він помре на вулиці, як непотріб, або як легіонер.
Працювати він не міг — у нього не було дому. Назбирати на житло — майже рік роботи.
І тоді він побачив своє спасіння: вербувальника легіону біля входу в термополій.
Хлопець одразу його впізнав. У Персії він бачив щось подібне.
Він зайшов слідом і почалась розмова:
— Я хочу в легіон.
— Ім'я?
— Ардаван Вахрамід.
— Громадянство?
— Немає.
— Походження?
— Персія.
— Перс?
— Вільний чоловік.
Ось така вона, платня за волю.
Або ти губиш себе.
Або йдеш проти таких же, як ти.
Проти людей.
Проти себе.